Температура повітря в тіні цього дня вже досягала +25°, бо північний вітер, який досі був супутником мандрівників, ущух. Повітря стало важке, насичене випарами густих лісів. Дослідники ледве продиралися по схилу горба, обливаючись потом, хоч сонце світило тьмяно крізь пелену хмар.
Від спеки вся природа ніби зомліла й завмерла; птахи і звірі притаїлися в тіні.
На вершині горба Каштанов і Громеко присіли відпочити і, повернувшись лицем на північ, щоб оглянути місцевість, виявили причину нестерпної спеки: на горизонті підносилася зубчастою стіною з фантастичними баштами величезна темно-лілова грозова хмара. Її облягав синьо-багровий вал клубуючих хмар, під якими спалахували сліпучі блискавки. Цей вал швидко наближався;
— Треба бігти до човнів! — вигукнув ботанік. — Злива, мабуть, буде тропічна!
Обидва зійшли вниз схилом, плутаючись ногами у високій траві і ковзаючись на більш крутих місцях. За десять хвилин вони добігли до табору, де Макшеєв і Папочкін уже нетерпляче чекали на них, не знаючи, що робити. Намет міг не витримати потоків дощу і ударів дуже ймовірного граду. Ріка могла виступити з берегів, потягти вирвані дерева, тому і в човнах було б небезпечно. Доцільнішим здавалося вивантажити все на берег, витягти човни і сховатися в кущі:
Обговорюючи цей план з товаришами, Папочкін пригадав, що під час маленької екскурсії, коли гнався вниз по річці за великою водяною змією, він бачив в кінці горба навислу скелю, яка могла захистити їх від дощу. Але треба було поспішати, — гроза швидко наближалася! Всі стрибнули в човни, попливли до скелі, і за кілька хвилин все вивантажили і перенесли під навіс, який був достатньо просторий, щоб вмістити не тільки людей, собаку й речі, а й самі човни, якими відгородилися від вітру.
Вигнавши кількох невеликих змій, що примостилися в розколинах скелі, мандрівники могли вже спокійно спостерігати величаве видовище атмосферної катастрофи.
Синьо-багровий вал докотився вже до половини неба і заступив сонце; знизу він здавався тепер зовсім чорним. Це була якась безодня, яку раз у раз розтинали сліпучі зиґзаґи блискавок, що супроводжувались таким гуркотом грому, якого ніхто з мандрівників ще не чув. То розлягалися один за одним оглушливі вибухи, то тріск, ніби рвались на частини величезні куски міцної матерії, то постріли сотень важких гармат.
Сусідній ліс глухо шумів під першими поривами вітру. З півночі насувався ще якийсь жахливий гуркіт, що примушував здригатися; він поступово заглушав навіть гуркіт грому. Здавалося, що звідти мчить велетенський поїзд, який трощить все на своєму шляху.
Мандрівники зблідли і з тривогою озиралися навкруги.
Вихор уже налетів. У повітрі кружляла безліч листя, квіти, сучки, гілки, цілі кущі, вирвані з корінням, і птахи, які не встигли сховатися в глибині лісу. Ставало чимраз темніше. Навкруги свистіло, шипіло, тріщало в проміжках між оглушливим гуркотом грому. Великі краплини дощу і окремі градини плюхались об землю і воду, що вирувала й пінилася. Потім настала цілковита темрява, і лише при світлі блискавок інколи на мить розгорталася жахлива картина: здавалося, що весь ліс знявся в повітря і мчить з потоками дощу й граду. Гуркіт заглушував навіть голосний крик у вухо.
Але ця катастрофа тривала тільки хвилин з п’ять. Швидко почало світлішати, пориви вітру ослабли, шум і гуркіт віддалялися на південь, а дощ тільки накрапав. Зате річка одразу надулася, стала червоно-бурою й брудною, вкрилася піною і несла листя, сучки, гілки і цілі дерева. По небу мчали ще клапті сірих хмар, але Плутон уже виглядав, освітлюючи сліди спустошення, залишені бурею.
Мандрівники вилізли з-під навісу і озирнулися. Виявилось, що біля човнів нанесло цілу купу листя, гілок і сучків, змішаних з градинами завбільшки з волоський горіх. Кілька загострених сучків були кинуті з такою силою, що пробили парусинові боки човнів. Треба було негайно зайнятися їх лагодженням. Дістали голки й нитки, клаптики просмоленої парусини і взялися до роботи.
Лагодження човнів забрало близько години, а за цей час річка ввійшла знову в свої береги, звільнилася від уламків. Плавання можна було продовжувати. Чорна хмара вже зникла на півдні за горбами, і мандрівники вперше могли спостерігати безхмарний темно-синій небозвід.
— І подумати тільки, — сказав Папочкін, уже сидячи в човні, — що просто над нами, над цим синім небом, на віддалі приблизно десяти тисяч кілометрів, є така ж земля з лісами, річками та різними звірами. Як цікаво було б бачити її над головою!