— Віддаль дуже велика, — зазначив Каштанов. — Шар повітря такої товщини з пиловими частинками і водяною парою не може бути достатньо прозорим, а земля, вкрита зеленню, відбиває мало світла, — вона недосить яскрава.
— А чи звернули ви увагу, — запитав Макшеєв, — коли ми вчора оглядали навкруги місцевість з порівняно невисокого горба, що в далечінь видно далеко краще, ніж там, нагорі? Ми могли спостерігати лісисту рівнину, мабуть, кілометрів на сто завдяки тому, що поверхня, на якій ми перебуваємо, не опукла, як Земля, а ввігнута. Здавалося, що ми стоїмо на дні плоскої чаші.
— Теоретично кругозір наш мусив би бути необмежений, ми повинні були б бачити не на сто, а на п’ятсот або тисячу кілометрів місцевість, що підіймається чимраз вище до неба. Але на великій віддалі нижні шари повітря стають уже недостатньо прозорими, і обриси предметів стають поступово розпливчастими й зливаються один з одним.
— Отже, лінія горизонту тут не може бути такою різкою й виразною, як там, нагорі. По суті, тут немає горизонту, а ми бачимо поступовий перехід землі в небо!
— Але тільки до цього часу хмари або туман, що низько слалися над землею, не давали нам можливості звернути увагу на цей факт.
Надвечір річка стала значно ширша, але зате текла вона повільніше, через що доводилося весь час працювати веслами, щоб швидше просуватися вперед.
В зелених стінах обох берегів подекуди видно було розриви, куди йшла частина води у вигляді вузьких рукавів або звідки ця вода поверталася до головного русла. Серед цього русла з’явилися острови, облямовані густим комишем, що підносився над водою.
Огинаючи один такий острів, мандрівники помітили розрив пояса комишів, у глибині якого було видно стежку, що йшла в зелену гущину. Макшеєв спрямував свій човен у розрив, щоб висісти на берег і оглянути острів. Але щойно човен м’яко штовхнувся носом об мулкий укіс, як із зеленої гущини визирнула голова шабельного тигра. Двоє сліпучо-білих іклів, завдовжки не менш як тридцять сантиметрів, звисали з верхньої щелепи, як у моржа. Звір, очевидно, був ситий і не мав наміру нападати; він широко роззявив пащу, ніби позіхаючи, потім голова зникла в хащі. Присутність цього страшного хижака примусила відмовитися від наміру висісти на острів.
Другого дня річка знову звузилася, і течія стала швидша.
Рослинність набувала чимраз більш субтропічного характеру: дуби, буки, клени зникли. Їх зовсім витіснили магнолії, лаври, каучукове дерево та багато інших, які ботанік знав тільки по назвах та по миршавих екземплярах оранжереї. Проте юки, віялові й сагові пальми було неважко визначити і з човна.
Горби з’являлися зрідка і стали нижчі, але ширші. На схилах вони заросли розкішними травами, до пояса заввишки, і окремими деревами або групами їх, що нагадували галерейні ліси Центральної Африки.
Суцільна хаща тягнулася понад берегами ріки, займаючи більш низинну місцевість.
На обід зупинилися поблизу такого горба, щоб зробити більш тривалу екскурсію для вивчення флори. Макшеєв згодився вартувати човни, а решта троє після обіду попрямували до горба.
РУХОМИЙ ГОРБОК
Перші метри шляху довелося прорубувати сокирою через хаос ліан і кущів. Але потім під високим зеленим склепінням величезних евкаліптів, миртових, лаврових та інших дерев, де панував сутінок, підлісок став менш густим. Між групами папороті і стовбурами дерев ґрунт був вкритий мохом різних видів і чудовими орхідеями. Високо вгорі тріщали й цвірчали комахи, а внизу все було тихо. Інколи, нечутно плазуючи, показувалася змія або велика ящірка.
Ближче до підніжжя горба ліс почав рідшати, і червонувате проміння Плутона пробивалось до землі; тут було більше життя, більше кущів, трав і квітів. Мисливці натрапили на стежку, яка вилася між деревами, і йшли нею, сподіваючись, що вона виведе з лісу. Попереду йшов Каштанов, за ним Папочкін, обидва з рушницями напоготові, пильно дивлячись уперед і по боках. Громеко завершував похід і часто відставав, бо збирав рослини, д Раптом Каштанов зупинився і підніс руку на знак уваги: спереду почувся сильний тріск і неголосне воркотання. Потім на стежці з’явилася велетенська дивна на вигляд тварина, схожа на ведмедя, але з довгим пухнастим хвостом і довгою вузькою головою.
— Це — мурахоїд, — прошепотів зоолог. — Види його, відомі в Південній Америці, дуже смирні, незважаючи на страшний вигляд і величезні кігті. Але вони далеко менші від цього екземпляра, адже цей має більш як два метри заввишки.