— А чи можна за ступнею визначити, хижа це чи травоїдна тварина? — запитав Макшеєв.
— Я думаю, що вона травоїдна. Пальці закінчуються не кігтями, а щось ніби копитами, якими хапати не можна
— А ось і відбиток хвоста, більш короткого й тонкого, ніж у ігуанодона, — сказав зоолог, показуючи на борозну, що вилася між відбитками ніг.
— В усякому разі тварина дуже велика і, очевидно, вона десь тут поблизу нашого озера, бо зворотного сліду немає, — сказав Громеко.
— Отже, тримайте рушниці напоготові і будьмо обережні! — застеріг Макшеєв.
Повільно, крок за кроком, мисливці посувалися вгору руслом, пильно вдивляючись уперед. Але ніхто не з’являвся, тільки бабки й жуки ширяли й літали над верховіттями хвощів та папороті. Пройшовши вузьким зеленим коридором до скель, мисливці зупинилися у нерішучості.
Прошепотівши товаришам, щоб вони зачекали, Макшеєв пробіг по ущелині і потім подав сигнал, щоб інші приєдналися до нього. В улоговині всі сховалися за деревами біля її входу і могли спостерігати цікаве видовище.
На галявині паслося страховище, яке своїми розмірами і своїм дивовижним виглядом перевершувало все, що мандрівники до цього часу бачили в Плутонії — країні вимерлих велетнів.
Тварина досягала восьми метрів завдовжки і чотирьох метрів заввишки. Передні ноги були набагато коротші від задніх, і масивний тулуб, похилений вперед, закінчувався дуже маленькою головою, схожою на голову ящірки. Вздовж спини йшли двома рядами щитки або пластинки, що стирчали вгору і трохи набік, наче крильця. Чотири пари найбільших з них здіймалися над тулубом, три пари маленьких — над товстою шиєю і дві пари — над хвостом. На менш масивному і коротшому, ніж у ігуанодонів і цератозавра, хвості було ще три пари довгих шипів нижче від пластин. На голій зморщеній шкірі страховища місцями були порозкидані бородавкоподібні горбки: на шиї й голові — густіші і дрібніші, на тулубі та хвості — рідші і більші Темнобурі плями і розводи на брудно-зеленому фоні шкіри посилювали відворотний вигляд тварини.
Вона спокійно паслася на березі озера, захоплюючи пучки солодкої тростини і дрібних хвощів своєю великою пащею, розміри якої ніяк не відповідали маленькій голові.
Під час руху тулуба щитки на спині злегка помахували, наче крильця.
— Як крильця амура! — прошепотів Макшеєв.
— Гарний цей амур юрського періоду! — засміявся Громеко. — Я ніколи не міг собі уявити, що можуть існувати такі страховища.
— Цей жахливий вигляд, щитки, шипи, бородавки, розводи — все це засоби для відстрашування ворогів цієї мирної і, очевидно, цілком лагідної тварини, — сказав зоолог, який уже зробив кілька знімків. — А як звуть цього амура? — звернувся він до геолога.
— Це, звичайно, стегозавр, найоригінальніший з того ж загону динозаврів, до якого належать і ігуанодони, і цератозавр, і трицератопс, якого ми бачили раніше. У верхньоюрський час існувало кілька родів цих страховищ, останки яких були знайдені в Північній Америці.
Надивившись на ящера, мисливці зробили з своєї засідки постріл, що луною відбився від скель, а потім разом закричали дикими голосами.
Злякана тварина прожогом кинулась тікати, перевалюючись, наче іноходець; причому, спинні щитки вдарялися один об один, голосно ляскаючи, як кастаньєти.
Коли вона зникла з очей, мисливці вийшли з своєї засідки, набрали води з озера і попростували вниз руслом до своєї стоянки, смакуючи наперед обід із смаженого молодого ігуанодона та відпочинок на березі спокійного моря.
ПОГРАБОВАНІ ДОЧИСТА
Але як були всі здивовані, коли, вийшовши з лісу На берег моря, вони побачили, що намет зник.
— Ми певно помилилися і вийшли на інше місце, — висловив здогад Каштанов.
— Не може бути! — відповів Макшеєв. — Ми щойно перелізли через загороду, яку спорудили вчора в гирлі сухого русла поблизу стоянки.
— Правильно, але в такому разі де ж намет?
— А де всі речі?
— Де Генерал?
Збентежені мандрівники побігли до місця, де мав стояти намет. На цьому місці не було нічого: ні намету, ні речей, ні навіть клаптика паперу. Залишились тільки згасле й остигле вогнище та дірки в ґрунті від вийнятих кілочків намету.
— Що це означає? — сказав Громеко, коли всі четверо стовпилися біля слідів свого вогнища, на якому мали намір смажити ігуанодона.
— Рішуче нічого не розумію! — підупалим голосом пробурмотів Папочкін.
— Ясно, як день, що нас дочиста обікрали! — вигукнув Макшеєв.
— Але хто, хто? — закричав Каштанов. — Адже це могли зробити тільки розумні істоти, а ми таких не зустрічали на всьому нашому шляху з того часу, як залишили «Полярну зорю».