ЦАРІ ЮРСЬКОЇ ПРИРОДИ
Сховавши човни, мандрівники попрямували вгору руслом, в якому вода вже не текла. Але великі калюжі і липка глина подекуди примушували вилізати на той чи інший берег. Ішли обережно, пильно озираючись і тримаючи рушниці напоготові, якщо бува несподівано здибаються з грабіжниками. Ліворуч від русла простягався той же ліс хвощів, папороті і пальм, тоді як праворуч одна за одною підносились пасма червонуватих голих дюн. Пристановище грабіжників могло бути як у лісі, так і серед дюн.
Через деякий час натрапили на щось темне, що лежало в руслі напівзанесене піском та мулом. Відкопали і побачили перед собою величезного чорного мураха, тіло якого становило близько метра завдовжки, голова була трохи менша від людської, а скорчені в передсмертній агонії лапи закінчувались гострими кігтями.
— Ось цар природи юрського періоду! — вигукнув Каштанов.
— Якщо їх колонії або житла населені так, як мурашники на земній поверхні, нам доведеться мати справу з тисячами ворогів, — сказав Папочкін.
— Так, ворогів хижих, розумних і нещадних, — додав Громеко.
В цей час Генерал, що плентався позаду і іноді лягав відпочивати, підійшов ближче. Побачивши мертвого мураха, він розлючено, із злобним гарчанням кинувся на нього.
— Еге, пізнаєш, друже, одного з тих, хто тебе покусав! — вигукнув Макшеєв, стримуючи собаку.
Трохи далі натрапили на труп другого мураха, а потім і третього. Очевидно, злива застала деяких грабіжників ще в дорозі, і вода понесла їх.
— Ці чорні дияволи перемочили і попсували всі наші речі! — вигукнув розпачливо Громеко.
— Так, сумнівно, щоб їм вистачило розуму нап’ясти намет і сховатися в ньому разом з речами! — потвердив Папочкін.
— Я думаю, що вони дісталися свого житла ще до зливи, — зазначив Макшеєв. — Адже вони рушили в дорогу далеко раніше від нас, а ми ще в двох місцях відпочивали по кілька годин.
Пройшли ще кілометрів зо два мовчки. За руслом ліс почав рідшати, і в ньому з’явилися численні стежечки. На піщаних грядках, особливо ж у долинах між ними, вже видно було рослинність: кущі, пучки трав, дрібні хвощі. Раптом Макшеєв зупинився і показав своїм супутникам на найближчу долину між двома грядами, де по піску рухалося двоє темних тіл і то тягли, то котили якусь білу кулю.
— Мурахи?
— Очевидно! Що ж вони тягнуть? У нас нічого круглого і білого не було.
— Знайшли якусь іншу здобич.
— Чи не відіб’ємо ми її в них?
— Ні, краще сховаємося, а потім підемо слідом за ними, вони доведуть нас до мурашника.
— Тільки тримайте Генерала, щоб він не кинувся на них.
Мандрівники відійшли трохи назад і сховалися за узліссям. Незабаром з-за кущів у гирлі долини показалися мурахи, що котили поперед себе по піску великий білий предмет яйцевидної форми.
— Невже яйця цих мурахів такі великі? — запитав Макшеєв.
— Ні. Це, певно, яйце якогось летючого ящера, яке вони викрали і котять до свого житла, — сказав Папочкін.
— А як ви думаєте, ці яйця ящерів їстівні?
— Чому ж ні? Адже їдять яйця черепах, то чому не з’їсти яйце ящера?
— Це треба взяти до уваги, — зазначив Громеко. — Тепер, коли у нас з харчами погано і треба берегти набої, яєчня була б дуже доречна.
— Для такого великого яйця потрібна відповідна сковорода, якої в нас немає.
— Обійдемося й маленькою! Проб’ємо в яйці дірочку з одного боку, перемішаємо паличкою жовток та білок, підсиплемо солі і братимемо на сковороду скільки треба.
— Але в нас взагалі сковороди немає, мурахи забрали нашу кухню.
— Я й забув. А чи не можна зробити сковороду з шкаралупи яйця — обережно зрізати вершечок яйця і на ньому смажити?
— На чому? У нас немає олії.
— Є сало ігуанодона.
Поки мисливці висловлювали ці кулінарні міркування, мурахи докотили яйце до берега русла і зупинилися, вагаючись, бо береги його були стрімкі. Скинути яйце з кручі було неважко, і на м’якому піску воно б не розбилося, але підняти на таку ж висоту на другому березі — це здавалося надто важким завданням для мурахів.
Комахи тим часом бігали навколо яйця і понад кручею, ворушачи вусиками і торкаючись ними один одного, очевидно радячись.
Далі один зліз у русло, оглянув протилежний берег, постояв перед ним, наче замислившись, нарешті побіг понад ним, часто зупиняючись і оглядаючи кручу.
Кроків за п’ятдесят він знайшов місце, яке було не таке стрімке і, на його думку, придатне для влаштування спуску. Він і почав робити його, працюючи передніми ногами і щелепами, відриваючи грудки землі і відтягуючи їх набік.