Мандрівники пройшли до русла понад узліссям; ніяких тварин, навіть комах не було видно, — очевидно, мурахи систематично полювали на всяку дичину навколо мурашника. Тільки зрідка над пустирем пролітав який-небудь ящер, поспішаючи далі. Русло тягнулося понад краєм пустиря, а трохи далі вгору врізувалося в піщані горби, пролягаючи в досить глибокій долині. Тут по обох берегах росли кущі, невеликі хвощі, солодка тростина, папороть. Вгору цією долиною мандрівники посунулися ще на кілька кілометрів і потім вирішили добре відпочити після тривог і переходів, що тривали цілу добу. Води в струмку було вже багато, а тінь пальм і хвощів вабила до себе. Скип’ятили чай, повечеряли жовтком яйця, що лишився в запасі, і спокійно виспалися. Але потім поява мурахів поблизу примусила поспішити з сніданком, щоб швидше відійти подалі від мурашника і не виявити його мешканцям своєї присутності.
Через кілька кілометрів піщані схили долини поступилися місцем скелястим, бо русло почало врізуватися в столову височину. Шукаючи сірчисті руди, Макшеєв і Каштанов крок за кроком оглядали скелі — один на правому, другий на лівому схилі, що, зрозуміло, сповільнювало рух. Папочкін і Громеко залишалися поблизу русла, з рушницями напоготові, щоб здобути яку-небудь дичину або відбити напад ящерів чи мурахів. Але останніх не було, місцевість поступово ставала дедалі пустиннішою, навіть понад струмком дерева й кущі росли вже рідше, і тільки вузька смуга трави та солодкої тростини всюди ще облямовувала його береги. Наявність тростини дуже радувала мандрівників, бо вона залишалась їх єдиною поживою в цій пустині.
Із тварин вони зустрічали тільки величезних бабок, що ширяли над водою, та інколи птеродактиля, який ганявся за цими комахами. Повітря було зовсім спокійне, проміння Плутона палило немилосердно у вузькій долині, голі схили якої були нагріті, наче піч, і тільки близькість води, якою можна було постійно вгамовувати спрагу та змочувати голову, підтримувала мандрівників і давала їм змогу рухатися вперед.
Шукання сірчистих руд поки що були невдалі.
Привал для обіду зробили на березі струмка, скип’ятили чай, посмоктали солодкої тростини і поділили останній сухар.
— Увечері нам доведеться покуштувати бабку або підстрелити птеродактиля! — сумно сказав Папочкін, збираючи останні крихти сухаря.
У ГЛИБ ЧОРНОЇ ПУСТИНІ
Після відпочинку пішли далі вгору долиною. На обох схилах тягнулися ті ж таки чорні, похмурі скелі, побиті розколинами то на величезні незграбні куби, то на стрункі, тонкі стовпи. Рослинність понад струмком ставала щораз бідніша, хвощі траплялися рідше, папороть та пальми зовсім зникли і тільки трава та солодка тростина ще обступали береги струмка.
На ночівлю зупинилися біля останнього сухого дерева, щоб скористуватися ним як паливом. Скип’ятили чай і багато пили його з соком тростини, щоб угамувати голод, бо ніякої дичини не попадалося.
Після чаю Макшеєв і Каштанов задумали піднятися на схил долини, щоб оглянути місцевість. Остання являла собою рівнину, що простягалася в усі сторони на далеку віддаль; тільки на півдні, кілометрів за двадцять, над нею підносилась група плоско-конічних гір.
Коли обидва дослідники відійшли на кілька десятків кроків від краю кручі і долина струмка зовсім зникла з очей, вони відчули всю похмуру велич навколишньої пустині.
Чорна гола скеля, усіяна великими й дрібними осколками, що відокремились від неї під впливом високої температури вічно палючих променів, — такий був ґрунт цієї пустині. Ніде ні кущика, ні билинки, сам чорний камінь під ногами до горизонту, небо з червонуватим Плутоном над головою — абсолютна, непрохідна пустиня, що загрожувала вірною смертю з голоду й спраги смільчакові, який наважився б надовго заглибитися в її неосяжні простори.
Від чорного каміння, нагрітого Плутодом, пашіло вогнем, наче з розжареної печі, а зверху пекло пряме проміння Плутона, від якого ніде було сховатися. Тільки гори, що здіймалися на півдні, трохи різноманітили цю жахливу, гнітючу монотонність пустині, бо вони були не чорні, а з багатьма білими, червоними та жовтими смугами й плямами.
Оглянувши місцевість, Каштанов сказав своєму супутникові:
— Я думаю, що нашому проникненню в глиб таємничої країни недалеко звідси лежить край. Долина, якою ми йдемо, очевидно, кінчається там, біля групи гір, і я боюсь, що далі простяглася така ж похмура пустиня, зовсім непрохідна без спеціального спорядження, без великих запасів води, харчів і палива.