— Невже вся остання частина внутрішньої поверхні Землі являє собою таку ж розжарену пустиню?
— Очевидно, що так, принаймні до місцевості поблизу вхідного отвору південного полюса, якщо такий є. Адже вологу, потрібну для рослинності і тваринного життя, внутрішня поверхня дістає через ці отвори. Очевидно, море, яке ми перепливли, є останній резервуар цієї вологи.
— Але, як ми бачили, північні вітри, що тут панують, можуть заносити цю вологу й далі.
— За останній час ми цих вітрів не спостерігали, крім рідких бур з грозами. Очевидно, останні хмари, що приходять з півночі, розряджаються над морем і в найближчій до півдня від нього смузі, а далі над цією розжареною пустинею несеться тільки остача вологи, повітря не насичується нею і дощі неможливі.
— Значить, ми дійдемо тільки до цих гір на півдні?
— Так, дістанемося до них і побачимо, чи правильні мої міркування.
— Що ж робити, якщо на цьому шляху ми не знайдемо потрібних нам сірчистих руд?
— Ці гори, зважаючи на їх форму і колір, очевидно є згаслі вулкани, а на схилах вулканів майже завжди можна знайти сірку. Я майже впевнений, що там ми знайдемо те, що нам потрібно.
— І повернемося назад?
— Я думаю, що треба скористуватися тим, що ми вже пройшли так далеко від моря, і зробити ще екскурсію на південь, щоб переконатися, що пустиня непрохідна. Тоді наша совість буде спокійна — ми зробили все, що в людських силах.
— Але, можливо, що в іншому місці море заходить далі на південь і, отже, дасть нам змогу пройти далі.
— Якщо ми віднімемо у мурахів наші речі, то можемо проїхати понад берегом моря на схід і на захід і переконатися в цьому.
Надивившись на пустиню і пославши на прощання привіт синій поверхні моря та його зеленим берегам, що ледве були помітні на півночі, за краєм пустині, геологи попрямували назад до свого табору. Коли вони спускалися по розколині, ковзаючись на осипах і стрибаючи з брили на брилу, вони почули один за одним два постріли.
— Що це? Невже мурахи зайшли так далеко і напали на наших товаришів? — сказав Каштанов.
— Треба поспішити на допомогу! — відповів Макшеєв.
Подвоївши швидкість спуску, вони через кілька хвилин
досягли підніжжя схилу і побігли до місця стоянки. Але їх тривога була даремна: не мурахи напали на товаришів, а доброзичлива доля послала голодуючим запас харчів.
Сидячи на березі струмка, Папочкін і Громеко помітили чорну тінь, що промайнула над ними. — Вони підвели голови і побачили, що над долиною кружляє великий птеродактиль, увагу якого, мабуть, привернула до себе бляшанка, що блищала на сонці. Не довго думаючи, вони схопили рушниці і вистрелили, коли ящер, описавши нове коло, спустився нижче. Одна куля влучила, і тварина впала. Це був дуже великий екземпляр, завдовжки від голови до кінчика хвоста більш як півтора метра, і тому його тулуб мав багато м’ясистих частин.
Повечерявши добре м’ясом ящера, полягали спати, по черзі вартуючи, бо м’ясо, розкладене на камінні для пров’ялювання, треба було берегти від летючих ящерів, які могли сюди залетіти.
Другого дня продовжували йти долиною вгору. Мандрівники були навантажені запасами сушеного м’яса, а також солодкої тростини й палива, бо побоювались, що всього цього вище по долині вже не буде. Долина справді ставала дедалі пустиннішою і рослинність на берегах струмка траплялася чимраз рідше. Сірчистої руди не знаходили, і тепер Каштанов покладав єдину надію на вулканоподібні гори у верхів’ях долини, до яких на кінець довгого переходу здавалося вже зовсім близько. Трохи не дійшовши їх, долина звузилась і перетворилась на коротку ущелину, що вивела мандрівників в улоговину, розташовану біля самого підніжжя гір.
Мандрівники дуже здивувались, коли на дні улоговини побачили досить велике озеро, скелясті береги якого подекуди були вкриті зеленню. Невеликі хвощі, папороть і тростина росли групами на більш положистих ділянках берега, що переривалися невисокими скелями. Це озеро було зручним місцем для стоянки. Тут мандрівники могли залишити зайвий вантаж, щоб піднятися порожнем на гори і пошукати там сірки або сірчистих руд.
Розташувавшись у тіні папороті, мандрівники задумали покупатися в темній, спокійній воді озера, що скидалося на велике гладеньке дзеркало в рамі чорного дерева з смарагдовими вставками. Папочкін, роздягнувшись першим, сміливо пірнув з головою у воду, але одразу ж виринув і вистрибнув на берег з вигуком: