— Зачекаймо деякий час, — запропонував Громеко. — До дна кратера і назад — три-чотири години ходу. Якщо він пішов о дев’ятій, коли ми тільки поснули, він через півгодини або годину повинен повернутися.
— А за цей час діяльність вулкана покаже, чи можна піднятися до кратера без великого риску!
— Але це ж жахливо! — сидіти, нічого не роблячи, на місці і чекати, замість поспішити на допомогу товаришеві!
— Так, це жахливо, але ми можемо врятувати його тільки в тому разі, коли він ще не дійшов до кратера і тільки поранений каменем, що вилетів з кратера. Якщо ж Папочкін під час вибуху був на вершині або в самому кратері, то він безумовно загинув, коли не від каміння, то від газів. Пробуючи тепер дістатися до вершини вулкана, ми товариша не врятуємо, а рискуємо долею всієї експедиції. Дивіться, що там робиться!
Останні слова Каштанов промовив, побачивши величезний клуб пари, що вихопився з кратера вулкана.
ПРОБУДЖЕННЯ ВУЛКАНА
Через кілька секунд розлігся оглушливий гуркіт, ніби гора розлетілась на частини або піднялася в повітря. Клуб помчав униз схилом, дивовижно розростаючись угору і в сторони і швидко перетворюючись на лілово-чорну хмару або цілу стіну хмар, які клубилися, змішувалися, звивалися в сяйві сліпучих блискавок. Ця стіна мчала схилом з швидкістю поїзда, і через кілька хвилин її край був уже біля підніжжя вулкана, а верхній край здіймався, клубочачись, далеко вище від його вершини.
— Це цілком нагадує жахливе виверження Лисої гори на острові Мартініці, що знищило в травні 1902 року місто Сен-П’єр з його двадцятьма сімома тисячами жителів за кілька хвилин! — вигукнув Каштанов. — Ця хмара, так звана пекуча, або палюча, складається з страшенно стисненої і перегрітої водяної пари та газів, переповнених гарячим попелом, і несе не тільки дрібне каміння, а й великі брили.
— Наше щастя, що хмара пішла не на озеро, а в другий бік, інакше нас спіткала б доля жителів Сен-П’єра! — зауважив Громеко.
— Так, вона, очевидно, скористалася, тим виломом у краї кратера, яким пройшли й ми, і тому повернула на південний схід, по останньому потоку лави.
— Що ж буде далі? — запитав Макшеєв.
— Ці палючі хмари можуть повторюватися через певні проміжки часу — годину або дві, а потім з’явиться лава.
— А чи не можуть дальші хмари повернути в інший бік, ніж перша, наприклад до нас?
— Якщо край кратера не змінився під час жахливого вибуху, що супроводжував вихід першої хмари з жерла, то і дальші хмари більш за все збережуть напрям першої, в іншому разі вони підуть новим шляхом.
— Отже, можуть піти і в наш бік?
— Звичайно, але сподіватимемось, що цього не трапиться, і поки що ми порівняно не у великій небезпеці.
Під час цієї розмови хмара, розповзаючись у сторони, закрила значну частину східного схилу гори, але рухалася вниз уже повільніше і наростала головно вгору. Всі три мандрівники стояли мовчки, споглядаючи жахливе й величаве видовище.
І раптом із-за гребеня найближчого горба підніжжя вулкана з’явився Папочкін. Він біг стрімголов, без шапки, з розпатланим волоссям, перестрибуючи через брили, що перегороджували йому шлях, його товариші кинулися йому назустріч, засипаючи запитаннями. Але він так захекався від швидкого бігу і хвилювання, що не міг говорити.
Тільки відлежавшись у тіні дерев біля озера і проковтнувши кілька чашок холодного чаю, він опам’ятався і почав своє оповідання.
— Незважаючи на ваші умовляння, я вирішив сходити за рушницею до вулкана, що, як мені здавалося, був мало загрозливий. Я сподівався, що рушниця залишилась на одному з двох привалів, зроблених нами під час підйому, або, в крайньому разі, на вершині. Я виждав, поки ви міцно поснули, і близько десятої години пішов так, взявши лише кілька стеблин тростини. На місці першого привалу рушниці не було, а тому що вулкан не посилював своєї діяльності, я поліз далі. Я піднявся вже дуже високо, і до вершини залишалося не більше від півкілометра. Клятий вулкан, як і раніше, слабо димів, і повертатися не хотілося.
— Я вже піднімався до пролому в краї кратера, і мені здавалося, що бачу свою рушницю, приставлену до брили лави за сотню кроків спереду, коли раптом пролунав сильний гуркіт і з жерла викинуло багато диму, який знявся вгору. Я зупинився вагаючись. Іти далі було вже небезпечно, а повернутися назад — прикро, коли до рушниці було так близько. Але дрібне каміння й грудки грязі, що посипалися зверху, поклали край моєму ваганню. Вони сипалися градом навколо мене, і одна грудка так садонула мене по плечу, що я скрикнув; мабуть, вона набила мені здоровий синяк — я ледве рухаю рукою. Ось-ось можна було сподіватися нового вибуху і бомбардування більшим і розжареним камінням. Я побіг униз, як тільки можна було нерівним місцем. Через півкілометра почувся другий вибух, після якого вершина вулкана зникла в диму. Поривом вітру зірвало мою шляпу, навколо мене знову почало падати каміння, а я все біг і біг. Останній страшенний вибух, коли я був недалеко від підніжжя, кинув мене з усього розмаху на землю, і я трохи не звихнув собі руку. Підвівшись, я побачив ту жахливу хмару і, зібравши останні сили, побіг знову, побоюючись, що вона мене наздожене й задушить.