— Тут є одна картина, — сказав він, несвідомий того, що я знайшов цю трагедію, − тут є іще одна картина, що її ви не бачили, — і одкинувши в бік завісу, він розкрив мені портрет Маркези Афродіти, зроблений на ввесь зріст.
Людська вмілість не могла дати більше в зарисуванні її надлюдської краси. Та сама воздушна постать, що стояла переді мною минулої ночи на сходах Герцогського Палацу, знову стала тут перед мене. Але в виразі її обличчя, наскрізь осяяного усміхом, таїлась іще (незбагненна вада!) та гармонійна печать меланхолії, що невідлучно живе повік із досконалістю прекрасного. Її зігнута права рука лягла на лоні. Лівою вона вказувала долі на дивного вигляду вазу. Мала, ладна нога, одна тільки видна, ледве торкалась землі; і заледве розбірні в осяйному воздусі, що мов би кругом сповивав і стеріг святиню її краси, мріли два що-найніжніші уявні крила. Мій погляд упав з цього образу на постать мого друга, і могутні слова з Bussy d’Ambois Чапмана несвідомо затрепетали на моїх губах:
«Він став перед нами
Мов би статуя Римська! І буде отак стояти,
Поки Смерть у мармур поверне його!»*
— Ходіть, — сказав він нарешті, повернувшись до масивного срібного стола з багатою емаллю, де стояло кільки фантастично розцвічених келехів та дві великі Етруські вази, такого незвичайного взору, як на передньому плані портрету; в них було вино, що видалось мені Йоганнісбергом.
— Ходіть сюди, — сказав він різко, — випиймо вдвох. Ще рано — але випиймо вдвох. Направду ще рано, — мовив він у задумі далі, коли херувим із золотим тяжким молотом сповнив кімнату дзвенінням, обвістивши першу годину по сході сонця: направду ще рано — та що з того? випиймо вдвох. Учинімо вдвох возліяння на честь побідного сонця, що його так жадливо змагаються подолати ці пишні лямпи й кадильниці! − І, повітавши мене повним келихом, він напругом випорожнив їх кільки, один по однім.
— Снити, — казав він далі, впадаючи в тон своєї мінливої мови і підставивши під багате сяйво кадильниці одну із розкішних ваз, − снити, це було діло мого життя. Тим-то я і створив для себе, як бачите, це пристановище снів. Чи міг я зробити щось ліпше в серці Венеції? Правда, що ви бачите округи строкату сумісь архітектурних окрас. Ціломудрість Іонії ображають тут передпотопні девізи, і Єгипетські сфінкси простяглися на золотих килимах. Але вражіння від цього всього видається безладним тільки кому боязкому. Властивості місця, а надто часу — це страхопуди, що відполохують людство від споглядання прекрасного. Я був сам колись декоратором; але витонченість безумства поняла мою душу. Все це тепер так ладнає з моїми замислами. Як оці арабесками вкриті кадильниці, так дух мій звивається в полум’ї, і гарячкова примарність цього оточення підготовляє мене для буйніших іще привиддів того краю реальних снів, куди я тепер відійду так хутко.
Тут він нараз замовк, схиливши на груди голову, і немов прислухавсь до звуків, що їх я негоден був чути. Нарешті, випроставшись, він звів очі вгору і вирік оці рядки єпіскопа Чічестерського:
Я не загаюсь. Зажди, стривай!
Іду тобі встріч у пустельний край.
Ще мить — і, здавшись силі вина, він упав на ввесь зріст назад на отоманку.
Тут на сходах почулась хутка хода і залунав гучний стукіт у двері. Я поспішивсь запобігти дальшому шумові, коли паж із служби Ментоні скочив до нас у кімнату і ледве вимовив, заникаючись від хвилювання, незвязні слова.
— Моя пані! Моя пані! Отруїлася! Отруїлась! О, красна, о, красна Афродіто!
Стерявшись украй, я кинувся був до отоманки, думавши розбудити господаря для цієї разючої звістки. Але члени його були нерухомі — уста посиніли — його променисті недавно очі склепилися смертю. Я непевним кроком поступив до столу — рука моя впала на потрісканий, почорнілий келих — і свідомість цілої страшної правди осяяла вмить мою душу.