Капітан Робінсон чекала. Це була моторошна тиша. Незабаром Джампер увірвався в кімнату агентів бази військово-повітряних сил США Нелліс. «Ти мене вбила!» — гаркнув він на капітана Робінсон. Авіабаза у пустелі Невада є місцем розташування Школи винищувачів, і того дня генерал Джон Джампер був убитий ракетою, випущеною з іншого американського винищувача, який виконував роль ворога у стимуляторі повітряного бою.
«Сер, це була не моя помилка»,— спокійно відповіла капітан Робінсон. «Подивись відео. Побачиш». Генерал Джампер, на той час командувач 57-го авіакрила, випускник Школи винищувачів повітряних сил США і колишній інструктор авіабази Нелліс, у робочому порядку оцінював кожну деталь кожної своєї тренувальної місії. Пілоти часто проглядали відеозаписи, щоб проаналізувати виконані ними вправи. Відео не брехало. І того дня також. Воно показало, що помилки припустився він, а не капітан Робінсон. Це була класична груба помилка. Він забув, що є членом команди. Забув, що його здібності — не єдине, завдяки чому він може так класно виконував свою роботу. Джампер був одним із найкращих, тому що були інші, які супроводжували його політ. Розгалужена інфраструктура — люди, яких він не міг бачити.
Жодних сумнівів у тому, що генерал Джампер отримав найкраще обладнання, найкращу технологію і найкращу підготовку, які можна було отримати за гроші. Але саме завдяки механіці, наставникам, його друзям-пілотам, культурі військово-повітряних сил і капітану Робінсон він міг вірити в те, що зможе виконати свою роботу. Генерал забув, ЧОМУ він такий класний пілот,— і за долю секунди прийняв рішення, яке коштувало йому життя. Але саме для цього й існують навчання — щоб учитися на власних помилках і успіхах.
Років за шістнадцять після цього уроку в пустелі Невада Джампер уже мав на погонах по чотири генеральські зірки і був начальником штабу Військово-повітряних Сил США з 2001 по 2005 роки — це найвища посада в усіх Військово-повітряних силах США, яка передбачає носіння військової форми. Він відповідав за організацію, підготовку та спорядження майже 700 тисяч військових, гвардійців, резервістів та цивільної оборони, які служили на території США і за кордоном. Будучи членом Комітету начальників штабів, він, разом із керівниками інших служб, консультував Міністра оборони США, Національну раду безпеки і Президента.
Однак ця історія не про генерала Джампера. Ця історія про Лорі Робінсон. Бригадний генерал Військово-повітряних сил, вона більше не стежить за ідентифікатором на екрані. В її житті більше немає «невизначених літаків», «бандитів» і вигаданих у військово-повітряних силах прізвиськ для «гарних і поганих хлопців». Та хоча її робота й змінилася, генерал Робінсон щоранку починає день з того, що нагадує собі, ЧОМУ вона прийшла на роботу.
Їй бракує «її дітей», як вона називає всіх тих, хто служить під її командуванням, тож генерал Робінсон продовжує шукати шляхи, йдучи якими, інші можуть розвиватися самі й розвивати свою організацію далі. «Минув час, коли можна було думати про себе. Зараз треба думати про лейтенантів, які йдуть за тобою»,— нагадувала вона своїм студентам, коли працювала інструктором у школі винищувачів. «Якщо так чинитимуть усі, хто служить у збройних силах,— вела вона далі, розповідаючи про те, ЧОМУ вона робить те, що робить,— тоді ми залишимо і збройні сили, і нашу країну у кращій формі, ніж вони були до нас. А хіба це не достойна місія?» І саме це відчуття мети, чітке усвідомлення того, ЧОМУ вона приходить на роботу, й стало наріжним каменем успіху генерала Робінсон. І саме це, як не дивно, і є найважливішим.
Торувати шлях для інших, щоб вони, упевнені у собі, могли зробити щось більше і краще,— це, своєю чергою, надихало інших людей прокладати шлях для генерала Робінсон, щоб вона могла робити те саме. Жінка у чоловічому військовому світі, вона є прикладом того, як вести за собою. Бути справжнім лідером не означає бути гнучким або авторитарним; великі лідери — і це доводить генерал Робінсон — ведуть за собою завдяки своєму ЧОМУ. Вони втілюють відчуття мети, яка надихає людей навколо них.
Генералу Робінсон так довіряли як оператору наведення, що пілоти часто просили, щоб на час тренувань її ставили з ними в команду. «Найкращий комплімент, який отримувала за все своє життя, такий: “Коли я виконуватиму бойове завдання, то хотів би, щоб Лорі була на радіо”»,— каже вона. Робінсон — перша жінка в історії Військово-повітряних сил, яка командувала 552-м авіапідрозділом наведення на базі збройних повітряних сил у Тінкері,— одним із найбільших підрозділів Бойового Авіаційного Командування (літаки з бортовими засобами контролю АВАКС — флот Боїнґів-707 із величезними радарами, що безперервно обертаються). Вона — перший командувач бойового підрозділу за всю історію військово-повітряних сил США, яка не була власне пілотом. Вона -перша жінка-інструктор Школи винищувачів, де навчаються всі льотчики-аси. Там вона отримала найбільше відзнак — здобувала звання «найкращого викладача» сім років поспіль. Вона — перша жінка-директор Секретаріату Військово-повітряних сил і начальник штабу Групи з надзвичайних ситуацій Військово-повітряних сил. У 2000 році голова Комітету начальників штабів сказав про генерала Робінсон, на той час ще капітана, що вона особисто вплинула на його ідеї стосовно повітряних сил. І це далеко не повний перелік її досягнень.