Люди слухали, у що вірить Кінґ, і його слова торкалися глибини їхніх душ. Той, хто вірить у те саме, що й він, відчував, що відтепер це і його справа. І розповідав іншим людям про те, у що вірив сам. А ті люди розповідали іншим про те, у що вони вірили. Дехто проводив організаційну роботу, щоб процес поширення був ефективніший.
Улітку 1963 року чверть мільйона людей прийшла, щоб послухати промову доктора Кінґа «Я маю мірю» на сходах Меморіалу Лінкольна.
Але скільки людей прийшло власне заради доктора Кінґа?
Нуль.
Вони прийшли сюди заради себе самих. Вони вірили в те, що говорив Кінґ. Вони бачили можливість допомогти Америці стати кращою. Вони хотіли жити в країні, яка відображала б їхні власні цінності та ідеї, що надихнули їх сісти в автобус і проїхати вісім годин, щоб постояти під спекотним серпневим сонцем у Меморіалі у Вашинґтоні й послухати промову. Їхня присутність на цьому мітингу — лише один із проявів їхньої віри. Лише одне з багатьох ЩО на підтвердження їхнього ЧОМУ. Це була їхня справа.
Сама промова доктора Кінґа була лише маніфестацією віри, яка об’єднувала всіх, хто її слухав на цьому велелюдному мітингу. Кінґ говорив про те, у що вони вірили, а не про те, як вони збираються досягти мети. Його промова називалася «Я маю мрію», а не «Я маю план». Це було формулювання мети, а не усебічний, із дванадцяти пунктів, план забезпечення громадянських прав у Сполучених Штатах. Доктор Кінґ розповідав про те, куди має рухатися Америка, а не пропонував план, як туди дістатися. План також був — але не його слід виголошувати на сходах Меморіалу Лінкольна.
Доктор Кінґ сформулював свою віру у майбутнє справедливе суспільство так зримо, що його промова змогла згуртувати навіть тих, кого нерівність не торкалася особисто. Майже чверть людей, які прийшли того дня на мітинг, були білими. Це була віра не в чорну Америку — це була віра у спільну Америку. Доктор Кінґ був лідером загальної справи. Справи усіх тих, хто вірив у те, у що вірив він, незалежно від кольору шкіри.
Право бути лідером Кінґ здобув не завдяки докладному плану дій. Те, у що він вірив, і його здатність чітко передавати свою віру іншим забезпечила армію послідовників. По суті він, подібно до всіх великих лідерів, став символом віри. Доктор Кінґ уособлював справу, за яку боровся. І нині ми встановлюємо йому пам’ятники, щоб зберегти цю віру і мати взірець боротьби за неї. Люди йшли за ним не тому, що їх приваблювала його ідея змін Америки. А тому, що вони бачили у ньому можливість реалізації власної ідеї змін в американському суспільстві. Частина мозку, яка впливає на нашу поведінку та рішення, не відповідає за мову. Нам складно чітко і водночас емоційно сказати, чому ми робимо те, що робимо; тож ми подаємо раціональні докази на обґрунтування своєї поведінки, які, навіть якщо вони й слушні, все ж недостатньо сильні, щоб надихнути інших. Тому коли учасників того мітингу запитували, чому ті прийшли в Меморіал, вони, показуючи очима на доктора Кінґа, говорили просто: «Тому що я вірю».
Найбільше, що нам дав Мартін Лютер Кінґ,— це ясність, уміння пояснювати те, що ми відчуваємо. Він дав нам слова, які нас надихнули. Те,
у що віримо, чим можемо легко поділитися зі своїми друзями. Усіх, хто був у Меморіалі того дня, об’єднували спільні цінності та ідеї. Усі, незалежно від кольору шкіри, від раси чи статі, вірили одне одному. Це була така довіра, таке єднання, така спільна віра, які змогли породили рух, що змінив країну.
Ми віримо.
Ми віримо.
Ми віримо.
Частина IV. Як згуртувати тих, хто вірить
8. Почни з чому, але знай, як
Ура!!! Під бурю оплесків Стів Балмер, який змінив Біла Ґейтса на посаді головного виконавчого директора компанії Microsoft, з’явився на сцені щорічних глобальних зборів керівного персоналу компанії. Балмер любить Microsoft — він заявляє про це абсолютно однозначно. Він також уміє «завести» публіку. Про його енергію ходять легенди. Зі стиснутими в кулаки руками він перебігає від одного кінця сцени до іншого, він кричить і з нього ллється піт. Його виступ запам’ятовується надовго, і людям це подобається. Енергія може мотивувати натовп,— і Балмер, без сумніву, доводить це своїм прикладом. Але чи може енергія надихати людей? Що відбудеться наступного дня або наступного тижня, коли не буде енергії Балмера, щоб мотивувати його працівників? Чи достатньо самої лише енергії для того, щоб компанія із близько 80 тисяч працівників функціонувала як єдине ціле?