Отут маю вийти, отут саме.. Поки ще не зовсім темно, я мушу все побачити, хоч і місяця у мряці не видно, але це вона, дорога до тебе.. Але де тут винзавод?.. Десь праворуч має бути брама винзаводу.. Йду вздовж якогось бетонного муру, безконечного, а з другого боку ліс.. I з цього боку якась гора.. Проти неба руїна з повибиваними вікнами, хащі, залізна брама розхняблена... У хащах причаїлися криті гофрованою бляхою ангари.. Під ногами, вже з-під асфальту наростає знов гул: але звідки цей сморід? Чогось навіки занедбаного, затхлого.. Що тут, у цих глухих, округлих ангарах?. Що там ховають, може, увесь той час? А що ж там далі, поки не зовсім темно?.. Там попереду колись було кілька озерець, вже десь у лісі, де ти купався ранньої весни вночі при свічках.. Мені назустріч вигулькнув у мряці якийсь звір, хтось свиснув.. Треба вертатись.. Десь недалеко мав бути отут під горою і кам’яний грот з русалками.. Десь у затінку стояв і вольєр з ведмедем.. Чи мені те все приснилося?..
Здається, я був тут.. До нашого знайомства.. До нашої історії.. Десь, пригадую, отак зійшов згори, від Пасічної, і отам наче була залита сонцем галява, і була, може, відлига, або рання весна, і звідти, згори, нависав трамплін, а тут, під ногами, де зійшов сніг, проглядала свіжа трава.. Ніби гарний ясний день.. І гуляють люди, якесь свято.. Де проталини — розстелено солом’яні мати.. якась музика, співи.. І раптом я чую, як згори у мене за плечима пролопотів крильми наче птеродактиль і плавно приземлився на солом’яну мату..
Я протиснувся крізь твою хвіртку — вона трохи заржавіла.. Галя мені відчинила, якраз із Соломією годували дитя.. Твій внучок сидів у сідельці високо посеред кухні.. І раптом заплакав.. Може, трохи злякався моєї бороди.. Тут, всередині, час був інакший, самодостатній.. Щось відбувалось, і то дуже важливе.. інший час.. Де я вже далекий прибулець з іншого світу.. Вже було пізно, і Галя поспішала, але як виходили, вона каже: ходи, ти хотів подивитися бібліотеку.. І ми зійшли глибше, у напівпідвал, де не раз сиділи до пізньої ночі, і де співав Нємен.. Там, як це буває, щось стояло, лижі, велосипед, щось непотрібне.. Але попри стіну стелажі з книжками стояли, як і колись. Шибка розбита, Галя дуже бідкалася, що хтось залізе, кіт чи ще який звір.. Але звідти протяг хоч трохи провітрював пивницю.. Дивися, як гарно Грицько підігнав двері, настелив підлогу.. Я глянув, але Паунда на полиці не було.. Отого сірого, невиразного, наче аерознімка, з міцно заплющеними очима і скуйовдженою бородою Гомера.. Ти ж знаєш, так звали його батька.. простяг руку і витяг першу-ліпшу книжку з туго напханої полиці.. Можливо, відтоді вони всі стояли у тому самому порядку.. Марсель Карне.. Я показав Галі.. я поверну..
Ми йшли осінньою Погулянкою, усе було ніби те саме, лише деякі кам’яниці порозпухали, так що їх уже не впізнати.. Під ногами повно кленового листя, раптово потепліло, клубився туман.. Так, каже Галя, там, де я блукав, за тим муром, ото і є той винзавод. Там його давно вже нема.. Але запах.. Невже в тих ангарах засмердівся забутий, замкнутий на заржавілі засуви занедбаний, загнаний час?.. І для кого його стережуть? Чи про нього забули?..
Я тримаю оцю книжечку. Уночі почав читати, і запах.. Може, він дійшов сюди ще звідти, від твоїх рук?.. Читаю і знов притулюсь до розгорнутої сторінки: запах осіннього прілого лісу, опеньків.. Запах звідти, де народжується на Погулянці Полтва.. Ти знаєш, мені сьогодні здалось, що я давно не читав такої мудрої книжки.. А може, й ніколи — так вглядатися у кожне слово.. На білій, трохи пожовклій обкладинці напис чорним: «Марсель Карне» вгорі, і нижче, в чорній рамці, сцена з фільму: посередині жінка в ролі статуї якоїсь грецької богині в білій хламиді.. і чоловік у білому балахоні приніс букет троянд до її ніг, сів і наче задрімав.. Це все на вулиці, за статуєю — силует великого міста, грубо намальований задник на сцені якогось балагану.. І збоку Арлекін з гітарою, вечір над Сеною.. І внизу рік.. Боже.. 70-й..
Я вже який вечір поспіль не можу від неї відірватись.. Кожен рядок.. Як я впізнаю оці всі рідні декорації.. Але ось що подумав ще тоді, як ішов лісом до тебе. Що я більше нічого не бачив у той далекий час.. Не бачив ні тих буків, ні того листя.. А там було, мабуть, повно опеньків.. Я йшов.. Що було тоді в моїй голові?.. Не бачити нічого довкола.. Усе, як уві сні.. Мені треба було перейти до тебе через ліс, і я йшов.. І навіть ті два фільми Марселя Карне важко пригадую.. Хіба що назви.. Брязкає в темряві штора над дверима.. поволі розгоряється світло.. А тоді повільне шурхання підошов на виході.. Але ж там було сказано вже все про нас, все.. Ми пішли, може, інакше.. І переступили ніби ці декорації.. Ці дерев’яні колони, зумисне легкі камені, картонні дерева, сумні чи веселі маски, ми були ніби геть інакші.. Але ти чомусь повів мене саме на ті фільми.. Там доля.. вона завжди сидить у старих запилених декораціях, десь в глухому кутку, за ширмами на коліщатках, і чекає, поки ти, або ти, або ти не налюбуєшся собою — ти це хотів мені сказати?.. Час постарався проти Карне.. Може, й правий був Антоніоні.. Але тепер.. Ось — книжечка в білій палітурці у моїй руці.. Тут записана моя доля.. Її граматика і синтаксис — не по-людськи досконалі.. Її граматика і синтаксис — не по-людськи досконалі.. Я не можу більше читати.. Що далі?.. Торкаюся щокою ледь пожовклої сторінки: гострий запах світла з того часу..