Пані Шебець мало не цілодобово просиджувала в бомбосховищі. Вона боялася бути самою. їй було прикро через «невдячність» сестри, яка, як вона казала, чкурнула з дому наступного дня після початку війни, і словом не прохопившись, чому і куди прямує.
Наприкінці другого тижня війни цивільні на вулиці сливе не виходили. Не було потреби. Крамниці були порожні. Кінотеатри - зачинено. Трамваї нерухомі. Юрби збирались лише біля старих насосів
- величезні черги від малого до старого змагалися за водою.
До середини третього тижня на вулицях з’явилося ще більше військових. Деякі - верхи, але більшість - пішки. На диво, вони прямували не на захід до польсько-німецького фронту, а в протилежному напрямку - на південний схід, до Угорщини чи до Румунії.
Я ночував у бомбосховищі в будинку Ванди, якраз посередині нашого кварталу. То був триповерховий цегляно-кам’яний будинок із витіюватими вікнами та великою аркою входу, достатньо широкого для в’їзду авто. Батько Ванди тримав там свій єдиний у Львові «Мерседес-Бенц». Здебільшого я бив байдики, лише іноді повторюючи німецьку граматику, але загалом просто чекаючи на прихід війни до Львова. Одного разу Єжи погодився зіграти в шахи зі мною. Однак я зробив величезну помилку: побив його в п’ятнадцяти ходах. Відтоді він зі мною більше не грав. Він не знав, що раніше я піддавався йому лише заради того, щоб він мав охоту знову грати зі мною.
Увесь той час Єжи майже не відходив від Ванди. Я помітив, що мало не щодня після заходу сонця вони йшли на дах. Одного разу я простежив за ними і шпигував через прочинений люк.
Спочатку вони тримались за руки і вдивлялися вдалечінь. їх можна було прийняти за два нерухомі силуети на тлі вечірньої заграви. З часом вони повернулись. Єжи обійняв Ванду за стан і вони почали цілуватися. Потім він міцніше притиснув її до себе. Легенький вітрець затулив його обличчя пасмом Вандиного каштанового волосся. Нерухомість стала для мене нестерпною, коли я побачив, як рука Єжи ковзнула під спідничку Ванди.
Раптом постріл. Поруч просвистіла куля. Мені здалося, що я помер.
Розплющивши очі, я побачив закривавлене обличчя Єжи. В його потилицю влучила куля, коли вони цілувалися.
Він почав сповзати вниз.
Ванда не могла його втримати. Його тіло було надто важким, тяжіння надто сильним. Як він падав, його рука ще трималась за її спідницю, стягуючи її додолу.
- Що ти робиш? - крикнула вона, не усвідомлюючи марності свого запитання. Він лежав мертвий в калюжі крові, вчепившись в її спідницю. Вона намагалась розчепити пальці, але вони були надто міцно затиснуті. Роззирнувшись довкола, чи нікого немає, вона спробувала знову. Неможливо.
Вона відштовхнула його руку, стягнула спідницю й побігла було геть. Однак за декілька кроків зупинилась, озирнулась, заклякла. Щойно тепер вона зрозуміла, що сталося, і кинулася до тіла.
Вона трясла його, тримаючи за стан, немов намагаючись розбудити.
- Єжи! Що ж вони зробили! Єжи! Ох Господи! Єжи, збудись! Благаю тебе, Єжи, встань! - вона нестямно ридала, здригаючись усім тілом.
Поруч просвистіла ще одна куля і впала на землю. Ще за мить третя куля рикошетом відбилась від стіни і вп’ялася в дах за кільканадцять сантиметрів від мене.
Я здригнувся і сховав голову. Причинивши за собою люк, я чкурнув до сховища, в підвал.
- Єжи мертвий! - крикнув я.
До мене обернулися здивовані обличчя.
- Єжи мертвий на даху! - знову закричав я ще гучніше, ступивши до сховища. Однак ніхто в залі й не ворухнувся, опріч матері Єжи, яка підбігла до мене.
- Що ти верзеш?
- Так, він мертвий.
Вона різко зупинилась, вп’явши в мене погляд. Вираз недовіри на її обличчі змінився на вираз глибокого болю. Стискаючи й роз-тискаючи кулаки, вона сердито дивилась на мене, немов дорікаючи за таку вістку. Злякавшись, що вона може вдарити мене, я думав, чи не чкурнути геть. Аж раптом її очі закотилися, обличчя зблідло і вона впала на землю, як мішок картоплі.
Всі рушили до неї і нараз заговорили. Вир запитань, жестів, напучувань, молитов закрутив камінне сховище. Як таке могло статися? Ворог близько, \latka Вовка*, захисти й охорони нас від німецьких снайперів. Батьки обнімали своїх дітей, наказували й носа не потикати назовні.
Двоє чоловіків відвели мене вбік і допитували. Чого мене понесло на дах? Хіба я не знав, що це суперечить правилам цивільної оборони? Як я насмілився без дозволу піти зі сховища?