Коли я скочив на ноги, він дав мені такого ляпаса, що я аж заточився. Виструнчившись, він продовжував слухати гімн.
Після гімну ніхто не розмовляв. Згідно з повідомленням, польська армія тримала ворога біля західного кордону, а насправді німці, здавалось, досягли вже передмістя Львова.
Всі мовчки стелили собі польові ліжка. Погасили свічки, горів лише каганець. Декілька суворих на вигляд чоловіків залишились чергувати, та невдовзі їхні голови важко опустилися на стіл.
Я вдавав, що сплю, а сам був насторожі. Знадвору дедалі гучніше й сильніше доносилось глухе стрекотання артилерії. Може, німці вже входили в місто.
Вуха мої вловлювали найменший шурхіт. А очі мимохіть спинялися на Ванді.
ПРО СОЛДАТІВ І КАПУСТУ
Ніби світало. Бліде світло проникало у сховище. Всі навколо міцно спали, наче війна вже скінчилася. Дехто важко дихав. Закутавшись із головою у коца, батько Ванди хропів. Мить була якраз відповідна, щоб вислизнути зі сховку.
Чорним ходом я вийшов у садок. Світало. Воркотали голуби. Різкі пахощі троянд наповнили мені ніздрі, і я доклав усіх зусиль, щоб не пчихнути.
Роззирнувшись у садку, я пригладив своє скуйовджене волосся, лише чубчик вперто не хотів лягати доладно. Той паскудний віхоть волосся завжди стирчав, хоч як я спав, хоч що я робив. Ні вода, ні бріолін, ні гребінець не міг його приборкати. Я ненавидів його.
Однак понад усе я сьогодні ненавидів Вандиного батька. Не треба було йому зі мною зариватися. Міг би просто насварити.
Вимріюючи помсту, я попрямував росянистим, запашним садом до нашого будинку. Продершись через декілька живоплотів і перелізши декілька огорож, я опинився перед високим дерев’яним парканом між нашим і сусідським садом. Там була діра, в яку я спокійно міг пролізти.
Біля неї мені вчулися якісь звуки чи то з кущів, чи то з-за паркану. Я зупинився, прислухався, але нічого не почувши, вирішив, що то, либонь, пташка або кіт. Щоб переконатися, я кинув декілька камінців у трояндові кущі, ще декілька - у півонії. Запустив двійко за вербу. Добре подумавши, кинув решту в наш садок. Нічого.
Біля перелазу я завагався, потім нагнувся і ступив уперед. Вже майже на другому боці паркану, я раптом почув командний шепіт:
- Стій! Руки вгору!
Водночас я відчув гострий укол по лівому боці плечей.
- Хлопче, ти що тут робиш?
Приголомшений, я звів очі.
То був польський солдат, чи то пак напівсолдат: на ньому були військові штани й черевики, але цивільний піджак і сорочка. В руках мав рушницю з багнетом.
- Я йду додому... за їжею. Я ночував у сховищі. Я голодний. Я нічого проти вас не маю.
Його очиці, ні карі ні зелені, а якісь дурнувато жовті, безжально оглядали мене. Скривив кутик губ так, наче не міг вирішити, що зі мною робити.
Зрештою переступив із ноги на ногу, сягнув у свою нагрудну кишеню й кинув мені кавалок сухаря.
Потім він поклав вбік рушницю й почав перебиратися, лише час до часу поглядаючи на мене. Обличчя мав велике, кругле і якесь недоладне: маленький, задеркуватий ніс, широкі щоки, пласке підборіддя, вуха, як лопухи, та ще й ті жовті очі. Типова сіііорзка тогсіа*, як кажуть поляки-містяни.
Його груба фізіономія зовсім не узгоджувалася з костюмом, який він тепер зодягнув. Так само недолуго виглядало його приземлене, бочкувате тіло. Я подумав, що він, мабуть, успадкував той розкішний, але недоречний стрій від когось високого, поважного, зі стрункою поставою.
Уважніше приглянувшись, я усвідомив, що костюм належав пану Ковалеві. Він висів у шафі з червоного дерева в спальні пана Коваля. Той носив його лише з особливих оказій, таким елегантним був його крій і такою дорогою тканина.
Солдат спостерігши, що я впізнав украдений костюм, націлився на мене рушницею:
- Слухай-но, хлопче, я взяв собі одяг, але я не злодій. Він мені потрібен, щоб безпечно добратися додому. - Він розмовляв польською з провінційним акцентом селян, які продають молоко й городину по міських базарах.
Я запевнив його, що я все цілком розумію, і що пан Коваль також би з ним погодився. Він відповів, що пан Коваль йому сіо сіиру*, але він хоче, щоб я не вважав його дрібним злодюжкою.
Скручуючи штани, він розповів мені, що вночі німецькі патрулі прорвалися до центру міста, але до світанку відступили до передміських позицій. Коли я сказав йому, що у вчорашньому випуску новин повідомляли, що ворога зупинили за двісті кілометрів на захід від Львова, він зайшовся сміхом.