Невдовзі ми були біля входу. Ті замкнуті важкі сталеві двері навіювали думку, що тим, хто через них зайшов, вийти вже не судилося.
Ми товкли об них прикладами рушниць, але вони не піддавалися і наш провідник запропонував стріляти по замку. Ми відступили назад. Стрілили! Жодного результату. Ми знову атакували двері прикладами, але вони й не ворухнулися, бо трималися на міцному засуві зсередини.
Хтось запропонував знести двері ручною гранатою, але ніхто не знав як.
На звук наших марних спроб в’язні загаласували ще гучніше: «Відчиніть двері! Відчиніть двері! Відчиніть! Відчиніть!» Вони здавались такими оскаженілими, що в душі я побоювався їх випускати.
Аж раптом по той бік дверей почувся тремтячий голос:
- Чого вам?
- Відчиніть двері! - крикнули ми.
- Хто ви?
- Сказано, відчиніть двері!
- Хто ви такі?
- Патруль.
- Який це патруль?
- Патруль міліції.
- Чиєї міліції?
- Народної міліції. Негайно відчиніть, інакше ми стрілятимемо.
- Ви ж просто діти... - він, мабуть, потаємно спостерігав за нами через якусь шпарину.
- Ми - міліція! - повторили ми. - Відчиніть двері, поки ще не пізно!
- Ви не розумієте. Тут сила-силенна злочинців: комуністів, націоналістів, іншої потолочі. їх не можна просто випустити. Саме тому я й залишився тут - щоб передати їх новій владі. Я відповідальний за ключі від камер.
- Відчиніть! Ми - нова влада!
Помовчавши, чоловік сказав:
- Гаразд, але пообіцяйте, що не зачепите мене.
- Обіцяємо, - одноголосно сказали ми.
Напружена мовчанка залягла обабіч дверей. Він, мабуть, оглядав нас у шпарину. Нараз ми почули брязкання ключів у замку та скрипіння внутрішнього засуву. Ми стояли з рушницями проти входу.
Повільно двері почали відчинятися. У тьмяному світлі ми побачили неголеного старого в пом’ятій формі в’язничного вартового. Мені він видався напівбожевільним. Передаючи нам трив’язки ключів, він розтлумачив, що тут є сорок камер, де сидять декілька сот ув ’язнених
- декотрі політичні, але здебільшого звичайнісінькі злочинці.
Ми запропонували йому забиратися геть, поки ми не відчинили камер, але він наполіг, що зостанеться, бо не боїться. За весь час своєї служби він ніколи не мав безпосереднього контакту з в’язнями. Всі двадцять років тут він тільки те й робив, що лагодив замки та виготовляв ключі. Він казав, що чоловік він богобоязкий і ніколи б нікого не скривдив. Відколи п’ять років тому померла його дружина, в’язниця Лонцького стала для нього єдиною домівкою, він почувався тут у безпеці, як ніде інде.
Він хотів супроводжувати нас до центральної тюремної будівлі у дворі, де сиділа більшість в’язнів, але ми наказали йому залишитись.
Ступивши на подвір’я, ми почули сповнені розпуки голоси: «Випустіть нас! Випустіть нас!» Сотні рук шалено рвалися з-поза мацюпусіньких заґратованих вікон, вітаючи нас.
Ми відчиняли камеру за камерою згори донизу. З-за кожних дверей на світ виривалася зграйка брудних нечупарних істот. Дехто на мить зупинявся, наче не ймучи віри у свою волю. Лише декількох зацікавило, хто ми такі. Ті, хто був досі в зачинених камерах, безперервно гамселили в двері.
Невдовзі вся величезна в’язниця спорожніла. Повторно перевіряючи третій поверх центральної будівлі, я зайшов до похмурої камери. Повітря в ній тхнуло екскрементами, на стінах було нашкрябано забуті імена, дати, незрозумілі сентенції, прощання, лайки. На одній зі стін було вирізьблено низку маленьких хрестиків із ініціалами й датами.
Оглядаючи ті ієрогліфи, я перелякався, що двері несподівано затраснуться, зачинивши мене всередині. Я прожогом вискочив у коридор, дременув униз сходами, тільки луна кроків залишилася позаду.
По той бік двору стояла будівля, до якої ми ввійшли з вулиці Сапєґи. Всюди запала тиша, і я злякався, що мій патруль мене покинув.
Дорогою на вулицю я наткнувся на старого ключника. Останньою його офіційною дією було впустити нас досередини. Він лежав на землі з глибокою раною голови, широко розкинувши руки. Одна долоня була відкрита так, наче він благав змилуватися над ним.
Зупинившись, щоб вкласти в’язку ключів йому до рук, я помітив те, чого не бачив досі - одна його нога була дерев’яна. Тепер вона була такою ж нерухомою, як і все його тіло.
РОЖЕВИЙ «МЕРСЕДЕС»
- Що? Чого ви хочете? Мого життя? - почувся голос Вандиного батька.
- Ні, твій «Мерседес»! Хочемо покататися!
-Це ж моя власність.
- Ми хочемо твій «Мерседес», - захихотіли ми. - Тримай собі свою власність.