Мені обличчя залилося багрянцем, коли я побачив, як той чоловік тримає член своїми куцими товстими пальцями, а тоді встромляє його в жінку. Не знаючи, як реагувати, я боявся, що мені повилазять або очі, або язик. Однак, хоч як я намагався, не міг відвести погляду від гіпнотичного пульсуючого руху сідниць і стегон.
Лише пронизливий крик змусив мене озирнутися на оскаженілого від люті незнайомця, який проштовхувався крізь натовп.
- Де моя сестра? - крикнув він, розмахуючи довгою рушницею зі срібним хрестиком, що звисав зі ствола.
Тепер уже обернулися усі голови. Лише старий і далі грав собі «Останню неділю» з тією ж байдужістю, що й досі.
Силует розгніваного незнайомця проти західнього сонця у відчиненому вікні сяяв, коли він стійко крокував до отоманки. Йому з пліч вільно звисала мішковина, перев’язана на поясі іржавим дротом. Божевільний? В моїй уяві промайнула ікона св. Йоанна Блаженного.
Той, що займався жінкою, розглядав вторгника з лінивим зацікавленням.
- Геть від неї! - наказав незнайомець, вказуючи на жінку.
- Осіріегсіоівіа від моєї курви! - почулася глузлива відповідь, польсько-українською мішанкою.
- Вона не курва, вона моя сестра.
Немов щоб продемонструвати свою зневагу до незнайомця, напівголий чоловік знову спробував залізти на жінку, але, на диво, вона звелась і відштовхнула його. Він впав на підлогу під грім загального реготу.
Вставши, він поклявся помститися. Вдягнув штани, але перед тим як застібнути їх, вийняв із кишені ганчірку й не поспішаючи, витер свій вже обм’яклий член. Потім забрав у одного з глядачів пляшку, хильнув горілки і раптово плюнув незнайомцеві межи очі так, що той аж випустив рушницю. Зброя поміняла господаря. Тепер усе було в руках ґвалтівника.
- Руки вгору! Покайся, сучий сину, наволоч! Ти знаєш, хто я?! Ти образив начальника Червоної міліції.
Незнайомець був незворушним. Непокірна посмішка на його обличчі до краю розлютила начальника.
- Покайся! Рахую до трьох!
Знову залунала меланхолійна гармоніка.
- Один!
Всі затихли.
-Два!
Гармоніка заграла гучніше. Куці пальці начальника стисли курок. Я заплющив очі.
- Три!
Я почув клацання. Пострілу не було. Знову клацання, знову нічого...
- Диво! - крикнув хтось.
З досади начальник шпурнув рушницю в незнайомця. Коли вона впала на підлогу, срібне розп’яття злетіло зі ствола. Я саме розплющив очі й побачив, що жінка встала з отоманки. Прикриваючи розпухлі груди, вона схопила рушницю й націлила її на начальника.
На моє здивування, він розсміявся їй у вічі, реготав аж за боки брався: «Кинь з рук, курво, ісігето віс тоті ріегсіоііс!»
Я був ще більше здивований, коли вона поклала палець на курок, а він ще більше розійшовся: «Тисни! Тисни! - підстьобував він її, підходячи ближче до неї. - Тисни, поки я не взяв ту кляту рушницю й не запхав у твою рігсіи».
Коли він зробив ще один визивний крок, нещасна, затравлена жінка, здавалось, зовсім не знала що вдіяти. Однак, коли він простягнув руку, мабуть, щоб відштовхнути дуло, вона зробила те, що він просив: натиснула на курок.
Вражений неочікуваною кулею, начальник підстрибнув, розтулив рота, ніби хотів щось сказати, а потім ноги його підкосилися. Коли він впав на землю, кімната була вже напівпорожня.
Богдан зіскочив із підвіконня і шалено жестикулював мені вже від дверей. Опустивши погляд, я прожогом кинувся до нього. На зворотньому шляху мені знову впало в око написане товстими червоними літерами гасло: «Ми були нічим. Ми станемо всім!»
НІЧНІ ЩУРІ
Почали з’являтися непомильні ознаки того, що дні нашої міліції добігають кінця. І не тільки тому, що ми не знали мети свого патрулювання. Наприкінці тижня нашого патрулювання ми були такі втомлені, що заледве з ніг не падали. Рушниці ставали дедалі важчими, а вулиці патрулювання - дедалі нуднішими.
Спочатку ми високо літали на хвилі ентузіазму й таємничості незнаної пригоди. Ми виокремили невеличку частину міста як свою територію, а одного разу навіть зважилися «нарватися» до «червоних міліціонерів», головним заняттям яких була горілка і жінки. Найперше вони захопили винокурню на Кульпарківській, проголосили її «народною власністю» і відмовили всім іншим у доступі до спирту. Потім вони перетворили садибу Потоцьких у «Палац культури» і використовували його для п’яних оргій. Вони хвалилися, що на відкриття Палацу «запросили» декількох черниць із монастиря св. Василія й «розважали» їх аж до світанку. Вони казали, що бідолашним жінкам після стількох років утримання тільки цього й треба було. Одна з черниць втекла і просила в нас захисту.