Боцва зверталась до нас останньою. Вона, мабуть, знала, що ми майже або й зовсім не розуміємо російської. Наприкінці промови вона попросила нашого колишнього вчителя перекласти нам останню частину.
- Я добре усвідомлюю, - сказала вона, - що в умовах буржуазної Польщі ви не мали змоги вивчати російської мови. Не хвилюйтеся, невдовзі ви розмовлятимете нею ліпше, ніж рідною. Це природно, адже російська мова - найпрогресивніша, мова Пушкіна, Толстого, Леніна й Сталіна. Це мова світового пролетаріату, мова майбутнього. - Стакато її голосу звучало переконливо і спокусливо. Здавалось, вона щиро вірила в те, що казала.
Коли вона закінчила, наші вчителі-совєтчики спонукали нас до оплесків. Окремі викрики наповнили спортзалу: «Хай живе Жовтнева революція!», «Хай живе наш вождь провідник і вчитель Йосип Сталін!» Громоподібні оплески трусили стіни. Залунав Інтернаціонал:
Повстаньте гнані і голодні,
Робітники усіх країн!
Як у вулкановій безодні В серцях у нас клекоче гнів.
«Ми кажемо робітникам: вам доведеться пройти крізь п ’ятнадцять, двадцять, п ’ятдесят років громадянської війни і міжнародних воєн, не лише щоб змінити теперішні умови, а й щоб змінити себе, призвичаїтись до того, що політична влада тепер у ваших руках».
Карл Маркс
НОВИНИ З ЯВОРИ
- Він повернувся! - почув я вигук пані Шебець, коли увійшов на веранду.
- Пан Коваль?
- Так, щойно прибув, - сказала вона й витерла надлишок помади з кутиків рота. - Так, він нарешті повернувся. Я приготую особливу вечерю. Ми святкуватимемо. Тебе також запрошую, її голос тремтів, обличчя сяяло, ноги на високих підборах, здавалось, пританцьовували. Якби я побачив її такою, не знаючи, що приїхав пан Коваль, то подумав би, що вона або впилась, або з глузду з’їхала.
Я не здивувався, що на вечерю покликали й мене. Коли пан Коваль був вдома, вона поводилася зі мною, як з рідним сином, але коли його не було, я враз ставав їй чужим. її ставлення до мене особливо погіршилося торік влітку. То був лагідний літній день, неділя, 55-й день народження пана Коваля. Ми з ним сиділи за столом на веранді, чекаючи, коли пані Шебець подасть вечерю. На перше у нас була холодна малинова зупа. Я насолоджувався малиновою зупою ще живучи в Яворі, коли моя мама готувала її для літніх гостей.
Коли зупа була на столі, пані Шебець приєдналась до нас, а пан Коваль, як звичайно, побажав «смачного» і я зі смаком взяв першу ложку. Однак, ковтаючи, я відчув якийсь дивний смак у роті.
- У чому річ, Михасю? Думаєш, лише твоя мама готує добрий суп? - запитала пані Шебець, помітивши, як я скривився. На жаль, я зміг відповісти їй, лише виплюнувши суп на тарілку:
- Він має присмак мила!
- Ти несповна розуму? - суворо вирячилась вона на мене, наче я вчинив якийсь злочин. І я зрозумів, що прихильності мені від неї тепер чекати нічого.
Пан Коваль врятував мене, скуштувавши зупу. Він підтвердив, що там таки є мило. Фактично, він виловив добрячий кавалок у своїй тарілці. Як виявилося, зупа охолоджувалась в умивальнику, а мило впало в неї з полички нагорі.
Сьогодні, втішившись поверненням пана Коваля, вона, напевне, забула про той інцидент. Я був щиро вдячний їй за запрошення на вечерю, бо від початку навчання я часто йшов до сну голодним. Наразі було відкрито тільки декілька хлібних і бакалійних крамниць, і товарів там було обмаль. Аби щось купити, доводилось годинами вистоювати у чергах.
Постукавши у двері до пана Коваля, я почув: «Хто там?» Я назвався. «Зачекай. Я вже йду».
Невдовзі він стояв переді мною, неголений у пом’ятому піджаку, брудних штанях, заболоченому взутті. То був не той пан Коваль, якого я знав перед його від’їздом на вакації. Тоді він виглядав, як справжній пан - у однобортному твідовому піджаку, ретельно випрасуваних штанах, сорочці з накрохмаленим комірцем, смугастій краватці, капелюсі Борсаліно та взутті від старого шевця з вулиці Руської. Не було й жилета з годинником на срібному ланцюжку, який він носив у лівій кишені. Його обличчя було виснаженим, а вуса - недоглянутими. Єдине, що залишилося в ньому від колишнього пана Коваля - та особлива іскорка в очах, перед якою не могла встояти жодна жінка.
Він простягнув до мене руки зі словами: «Отже, ти таки вижив без мене». Оглядаючи мене, він додав: «Відверто кажучи, я сумнівався, що побачу тебе знову».
Я хотів дізнатися, що з ним трапилось, але він пообіцяв розповісти про все іншим разом. Зараз він мав «купу інших клопотів». Я знав, про що мова. Він боровся проти росіян і більшовиків під час Першої світової війни. І ось вони тут (на таке він не сподівався