- надіявся, що Львів залишиться під німцями), тому слід було знищити або заховати все пов’язане з його минулим. Йому треба було побути самому, тому він сказав мені переночувати в Богдана.
На веранді мої ніздрі залоскотав запах смаженого курчати. От не пощастило - проґавлю таку розкіш! Я навіть хотів було вернутися і сказати пану Ковалеві, що нікуди не піду, але це було б негарно. Я тішив себе думкою, що в Богданової матері також щось знайдеться - бодай якась каша чи картопляний суп. Може, навіть із салом..?
Заледве я вийшов із веранди, як почув: «Ой, це ти, Михайле? А я не знав, чи правильно втрапив». Біля сходів стояв якийсь чоловік. Голос видався знайомим, та я його не впізнав. Він виглядав, як совєтчик. Мав на собі сіру куфайку, дешеву шапку зі штучного хутра з червоною зіркою.
Нарешті я таки впізнав, хто це. То був молодший брат моєї матері.
- Вуйку Андрію! Хто б міг подумати! Як ви сюди добралися?
Він підступив ближче, оглядаючи мене з ніг до голови.
- Ну ти й виріс!
Ми потисли руки. Його долоня була важкою, твердою, як кора, згрубілою від праці на залізничних коліях. Я запитав його, що то на ньому за одіж. Виявилось, що то радянська форма залізничних працівників.
Він відмовився зайти й привітатися з паном Ковалем. Вуйко Андрій поспішав «відмітитись у залізничному інституті». Його «відкомандирували» на п’ятитижневі курси, після яких він стане бригадиром.
- За Польщі такого годі було й чекати, - сказав він. - Тепер ми маємо можливість підніматися.
Він виїхав із Явори сьогодні вранці на потязі, що робив оце перший рейс до Львова. Потрібен був час, щоб налагодити залізничне сполучення, бо польські шляхи були вужчими, їх довелося розширити для російських потягів.
- Що ж, - сказав він, - я вже спізнився. Мушу йти. Ще зайду, розповім як там Явора. А це тобі від матері, - він сягнув рукою в сумку і дав мені листа.
Коли ми розійшлися, я не відразу пішов до Богдана. Сів на лавочку в парку біля собору св. Юра і прочитав листа.
«Мій сину Михайле!
Вже минув не один місяць відколи ти мав звістку від мене. Я конечно намагалась якось датися чути на початку вересня, але марно - війна порвала всі зв’язки. Я благала директора пошти прийняти телеграму, але він відмовився. Я хтіла навіть дати йому курку, але нич із того. Казав, що телеграф тепер тільки для військових. Плач теж не поміг. Він поводився так зухвало й нечуло, казав: «Жінко, твій чоловік помер у теплому ліжку, подумай про наших солдатів, які гинуть на полі бою, захищаючи Польщу».
Ти, певне, зрозумів - я не насмілилась сказати це прямо - твій батько відійшов у вічний світ. Він мирно помер у сні 17 серпня. Я хтіла, аби ти приїхав, бо в селі люди кажуть, що як чиї діти не приходять на похорон, то дорога покійника буде бугриста. Я в таке не вірю, тому не чуйся винним, ти не знав, у всьому винна війна.
Ми поклали померлого у великій хаті, а на третій день поховали біля могили його батьків. Старий отець Стояловський відправив Службу Божу і в прощальній промові згадав про його пережиття разом із покійним у Мадярському каральному таборі в Теляргофі. Він старший за твого батька, але набагато кріпкіший. Коли він співав «Господи, помилуй», голос його лився, гейби з неба. Багато хто плакав. Від того плачу вкупі зі священиковим голосом мені здавалося, мерлий от-от встане.
Як велить звичай, після похорону всі зібралися в нас вдома на камашю. Ми їли й пили за упокій душі твого батька.
Та годі про мертвих. Твоє життя щойно починається. Як там пан Коваль? Чи повернувся він вже додому? Кажуть, багато людей райзували, а з тою новою границею не знати, чи ще коли повернуться. Правду казали старі люди про хмари над обрієм: і от прийшла війна. Але ніхто не вірив, що Польща так скоро розлетиться. Тут ми це побачили вже на другий тиждень війни. День у день ми бачили колони польських жовнірів, які цісарською дорогою втікали на південь, до Мадярщини і Румунії. Це не був напрям до Німецького фронту.
Перед кінцем невеличкі групки жовнірів набігали на село, як зграя голодних вовків, і грабували їжу та коней. Василь, батьків помічник, два тижні ховався по лісах із кіньми та коровами.
Не встигли щезнути поляки, як з’явилися червоні. Тепер їх сила-силенна - охороняють кордон із Угорщиною й новий - з Німеччиною за декілька кілометрів від нас. Усі в селі схвильовані
- не знати, що далі буде. Старі люди кажуть, що росіяни, які зараз прийшли зовсім не такі, як колись підчас Першої світової. Тепер вони виглядають, як монголи, і дивляться на нас так, як би ми були з іншого світу.