Значущою зміною в житті всієї громади стало те, що в нас тепер шестиденний робочий тиждень. Неділі скасували, щоб робітники не марнували свій час.
Одна зміна мене таки тішить безмежно - більше не треба молитися. Тепер нас виховують атеїстами. Тому я зняв образ святої Діви зі стіни. Тепер можна спокійно спати - ніхто тобі не наглядає за снами. Однак світла пляма на стіні, що залишилась після ікони, нагадує мені, що одного разу свята Діва може несподівано повернутися й притягнути мене до відповідальності за непослух.
Але найважливішою зміною в нашому місті було зникнення крамничних злодіїв. Зате з’явилось багато кишенькових крадіїв. У пана Коваля «свиснули» гаманець напередодні свята Діда Моро-за, яке замінило Різдво. Пані Шебець стверджує, що крамничних злодіїв нема тому, що крамниці порожні. Та вона помиляється: на полицях повно солі - її не бракує. Правду сказати, горілка і продукти з’являються не часто, зате їх вмить розпродують. Так було тиждень перед святкуванням нашого визволення. У крамницях раптом з’явилися ковбаси, хліб, горілка. Черги були безконечними.
Ходили чутки, що горілку продаватимуть також через тиждень після святкування. Горілка була дорогоцінним продуктом, ціннішим, ніж їжа, адже вона пом’якшувала біль від визволення. До того ж, її можна було перепродати на чорному ринку за місячну платню робітника. Тому в горілчаних крамницях її відпускали по одній пляшці на руки. Я вирішив купити пляшчину. Не для того, щоб продати, а щоб подарувати пану Ковалеві.
Я став у чергу близько четвертої ранку. Я прибув так рано з надією, що буду першим у черзі, коли крамницю відчинять. На моє превелике здивування, переді мною вже стояло дев’ятеро чоловік. Позакутувані, вони виглядали, як снігові баби. Збившись докупи, щоб сховатись від пронизливого вітру, вони тупотіли ногами. То була морозяна, як люди казали, «сибірська» зима, яку росіяни принесли нам разом із визволенням. Щоб не замерзнути, чекаючи відкриття крамниці, я натягнув старий кожух пана Коваля поверх своєї зимової куртки й нап’яв на голову теплий вовняний каптур. Шалик, який торік мені зв’язала мама, я обмотав довкола шиї. А ноги не мерзли, бо поверх взуття я вбрав ще й солом’яні калоші.
До шостої години черга розрослась настільки, що кінця краю не було видно. Сторонній спостерігач з того боку вулиці подумав би, що то безмірно видовжена гусінь або багатонога змія із розпухлою головою, хвіст якої зникав за рогом собору св. Єлизавети.
Голова цієї змії була розпухла через десяток чоловіків, із вигляду
- хуліганів, які впхалися спереду так, наче вони стояли тут із самого початку. Ніхто й слова їм не сказав, бо люди боялися хуліганів. Слово «хуліган», як і ті, кого так називали, з’явилося після визволення. Ніхто не знав напевне, що то за одні. Вони не були ні українцями, ні поляками, ні євреями. В них взагалі не було національності. На відміну від робітників, селян й інтелігенції, що офіційно становили клас трудящих, хулігани були окремим особливим класом. Дехто вважав їх дрібними злочинцями, дехто - замаскованими представниками міліції. Утім, найімовірніше, вони були справжніми «пролетарями», людьми майбутнього. А взагалі мені було однаково, я хотів одного
- дістати пляшку горілки для пана Коваля.
Що ближче було до сьомої години - часу офіційного відкриття крамниці, то нетерплячішим і метушливішим ставав натовп. Черга щільнішала, бо ті, що стояли позаду почали штовхатися. Тиск до переду посилювався, хуліганів витісняли. Вони ж штовхали чергу назад. Почалася бійка, в хід пішли кулаки.
Якийсь чоловік, закутаний в перину вийшов із черги, намагаючись заспокоїти противників. На диво, вони зупинились і вислухали його промову про те, що битися немає сенсу, що всі ми в одному човні й мусимо діяти цивілізовано, бо весь світ спостерігає, як ми будуємо соціалістичне суспільство. Він не встиг закінчити. Один із хуліганів злодійським жаргоном як накинувся на нього: «Кто тьі такой, мать твою йоб?! Отьебись, пока тебе фарьі не вьібили!»
Чоловік у перині аж отетерів від такої мови. Він здавався освіченою людиною, мабуть, інтелігент. Спочатку, не знаючи, як зреагувати, він немов скам’янів. Його обличчя спотворила безсила лють. Потім повільно зняв свою перину й накинув її на голову хулігана, немов намагаючись задушити його.