Решта хуліганів поквапились на допомогу колезі. Перину тягали хто-куди, поки не розірвали, тільки хмара пуху здійнялася. Тієї миті продавець відчинив крамницю із середини. Побачивши хмару пуху, він спробував зачинити двері, та надто пізно. Хулігани вже вклинилися і ну протискатися до крамниці. Я й собі штовхнувся і влетів відразу за хуліганами, які вже порядкували за прилавком серед пляшок.
Я завагався. Тим часом продавець вліз на ящик і репетував, що розкрадання державного майна карається двадцятьма роками ув’язнення.
- Геть! Геть! - кричав він - Крамницю зачинено!
- Стули писок, ошусте, - відрубав хтось. - Не бзди, і тобі на чорний ринок залишиться.
Я досі вагався. Однак уявивши, як піду додому з порожніми руками, я схопив із полиці пляшку горілки. Як звір, якого веде запах здобичі, я роззирнувся, взяв ще одну пляшку й запхав до бокової кишені.
З відчуттям жару в животі, я попрямував за хуліганами, які проштовхувалися крізь натовп. Вони змінили тактику: тепер вони були на боці закону, кричали, що йдуть викликати міліцію.
Люди неохоче розступалися і пропускали їх.
Виборсавшись з юрби, я почувався гордим. Повертаючи за ріг, я озирнувся і побачив довгу, громіздку чергу трудящих, що марно сподівалися дістати бодай пляшчину горілки.
«Не бійтеся негідників або злих -рано чи пізно з них спаде машкара.
Бійтеся людей доброї волі, які звернули на оманливий шлях -вони у згоді зі своїм сумлінням і бажають добра...
Та, на жаль, вдаються до хибних засобів».
Абат Ґаліані (1770)
ДВЕРІ ДИРЕКТОРСЬКОГО КАБІНЕТУ ВІДЧИНЕНО ДЛЯ МЕНЕ
Після дзвінка вчитель вручив мені записку: «З’явитися до директора сьогодні, 12 січня, о десятій годині». Це означало за годину. Годину в формальному розумінні, але довшою набагато в дійсності, бо наші уроки історії завжди здавалися набагато довшими, ніж мали би бути. Іноді вони тягнулися безконечно, гейби сторіччя, з яких та історія складалася.
Дорогою до директорського кабінету я не відчував ані впевненості у собі, ані пригнічення. Якби мене викликали до попереднього директора, я б точно знав, що нічого доброго чекати не варто. Ото була злісна звірюка, йому б тільки когось принизити або покарати без жодних на те підстав.
Натомість наша теперішня директорка, товариш Валерія Боц-ва, була жінкою зі смаком. Вона була непохитною й владною, але не жорстокою. Іноді мені здавалося, що вона сестра-близнючка св. Терези, подобу якої я часто бачив серед ікон у церкві св. Юра.
Я не міг пригадати нічого такого, за що мене могли б викликати до директора.
Тихенько постукав, сподіваючись, що з якоїсь причини її не буде в кабінеті. На жаль, я відразу ж почув її владний голос: «Заходітє!»
Заходячи до кабінету, я відчував, як тремтять мої ноги.
Директорка стояла за величезним, новим дубовим столом. Не зводячи з мене очей, вона запросила мене сісти. Вона також сіла. Я сподівався, що тепер вона скаже, чого мене викликала, але вона мовчки оглядала мене. Я й собі уважно на неї дивився з виразом поваги.
Оце вперше я бачив нашу директорку так зблизька.
Коротка стрижка - це зрозуміло: більшість, як у нас казали, «східнячок» мали коротке волосся на знак того, що вони активно розбудовують комунізм. Однак тепер я помітив, що волосся в неї тоненьке-претоненьке - кожна волосинка, здавалось, росла окремо, стирчала, як голки в дикобраза. Губи мала тонкі, кутиками донизу, з чіткими, гейби олівцем проведеними контурами, а від того її рот виглядав так владно, як у довоєнного директора.
Нарешті, звівши брови, вона сказала:
- У мене про тебе дуже хороші відгуки. Можеш пишатися собою.
Вона змовкла, щоб дати мені час оцінити комплімент.
- Спасибі, товаришу директор, - відповів я, не знаючи, що сказати, ніяковіючи, бо щось мені підказувало, що похвала директорки може бути небезпечнішою, ніж догана.
- Учителі кажуть, - продовжила вона, - що ти активіст, один із найрозумніших у класі, відмінник із більшості предметів, зокрема з фізики й математики. Ти - приклад для інших. Нам потрібні такі люди - майбутні вчені. Від тебе залежить майбутнє комунізму.
Вона говорила повільно, кожне слово звучало, як крок солдата, останнє речення повторила, наголосивши на ньому. Мені лестило, що від мене залежить майбутнє комунізму. І хоч тоді я ще не знав, яке мені дадуть завдання, я тішився, що директор Боцва була така впевнена в мені. її віра в мої здібності розпалювала мій ентузіазм на майбутнє. Я вдоволено усміхнувся, уявивши себе в майбутньому за столом, таким, як-от у неї або й більшим.