К. Маркс «Яка користь чоловікові, якщо він здобуде цілий світ, але занапастить душу».
Св. Петро
МЕНІ Б РУЧНУ ГРАНАТУ!
Ні. Ніколи. Тільки не донощиком. Вона хоче, щоб я доносив на інших. Вдавати із себе друга й обманювати людей! Доносити заради свого «багатого і щасливого майбутнього»? Як плавно вона підвела мене до цього: «Ти розумний юнак... Я хочу, щоб ти стежив за ворогами народу». Не дала навіть можливості відмовитися. А якби й дала, чи стало б мені духу на це?
Ці думки крутилися мені в голові, як зіпсовані платівки пана Коваля. Донощиком я не буду. Але... якщо я не звітуватиму Боцві, то сам стану підозрюваним... ворогом народу.
Виходу немає. Директорка перехитрувала мне, загнала в пастку. Моя мовчанка означала згоду. З плином днів мене почало душити почуття безпорадності. Чому я? Чому вона вирішила, що з мене вийде добрий донощик? Боячись, що мене хтось почує, я подумки лаяв директорку останніми словами.
В мені наростала потреба звіритися комусь, а в тому самому часі, недовіра до всіх і кожного. Спочатку я гадав, що в класі мусить бути бодай один інформатор, але зрештою почав підозрювати всіх, навіть Богдана, свого найліпшого друга.
Богдан останнім часом поводився дивно - здавалось, він уникав мене. Раніше після уроків ми йшли простісінько до нього і там годинами грали в шахи. Коли пан Коваль виїжджав на інспекцію, а ці поїздки ставали дедалі тривалішими і частішими, ми грали допізна і я залишався переночувати. В таких випадках я іноді зустрічав його старшого брата Ігоря, старшокласника з нашої школи. Але ті зустрічі були дуже короткими, бо він завжди кудись поспішав. Він рідко спав вдома. Натомість Богданова мати завжди була в нашому розпорядженні, незважаючи на свій напружений графік роботи. Вона робила нам гарячий чай, а коли я залишався в них, готувала вечерю - кашу, іноді навіть із молоком. Сама вона, мабуть, їла небагато, бо була дуже худою. Богдан казав, що то через хвилювання - вона боялась, що після експропріації будинку її виженуть із квартири і вишлють на примусові роботи до Сибіру. Як дружина адвоката й колишня власниця будинку, в очах влади вона була кандидаткою на ворога народу.
Тепер, через тиждень після зустрічі з директоркою, я ще ні разу не грав із Богданом у шахи, зі школи йшов сам і годинами тинявся містом. На вулиці я почувався трохи вільніше.
Зазвичай, вийшовши зі школи, я прямував на колишню вулицю Сапєґи, тоді звертав на вулицю Технічну, де до визволення працював пан Коваль. Звідти я виходив на вулицю Міцкевича - най-стрімкішу в місті, що бігла вздовж парку. Саме нею ми за своїх «міліційних деньків» спустили «Мерседес» Вандиного батька.
Біля підніжжя простягався центр міста, там я йшов до пасажу Міколяша. Перед війною там безцільно прогулювалось багато людей - від старого до малого, хоча здебільшого молодь. Той пасаж зі скляним дахом був якимсь особливим.
Коли я перетинав його сьогодні, мені пригадався Тарзан та його пригоди в джунглях. Перед війною в пасажі була крамничка коміксів, а поруч із нею продавали морозиво. Я часто заходив сюди з Богданом, щоб купити або обміняти комікси, з’їсти морозива, подивитися тижневик або просто побайдикувати. Тепер тут була крамниця військової книги.
Я зайшов туди, не замислюючись навіщо, й негайно відчув, що я сюди не належу, але й далі прямував до полиць, наче мав якусь певну мету. Полиці по обидва боки кімнати було заставлено книжками в чорних і білих палітурках. У них йшлося про історію воєн, знамениті битви, про полководців і генералів та найбільше впадали в око томи Леніна і Сталіна - вождів пролетарської революції, яких вважали такими ж незамінними для революції, як Тарзан для коміксів.
На полицях на балконі розташувались брошури та книжки на найрізноманітніші військові теми. Мою увагу привернули книжки «Посібник із ручних гранат» і «Військова топографія». Я вирішив купити їх.
Книжку з топографії я обрав, бо любив мапи. Всі в класі знали, що я можу від руки намалювати контури Європи й Азії з усіма головними ріками й гірськими хребтами. А навіщо мені здався «Посібник із ручних гранат», я й не знаю. У кожному випадку, приємно було зайти до книгарні й купити щось, бо у більшості крамниць, особливо в продуктових і крамницях одягу, полицями вітер гуляв.
Коли я йшов до каси, мене зупинила продавщиця. Я вже раніше помітив, що вона за мною спостерігає.
- Ти що тут робиш? - запитала вона.
Я очікував цього запитання, бо я був тут єдиний у цивільному. Інші покупці були у важких зимових черевиках і в шинелях. Більшість із них, судячи з хутряних шапок із червоною зіркою, серпом і молотом, були офіцерами.