- Книжки купую, - відповів я.
- Але ж це військова книгарня, - сказала вона, взяла книжки мені з рук і, оглянувши мене, суворо запитала: - Ти не замалий до таких книжок?!
- Ні, - відповів я, дивуючись із власної сміливості. - Я проходжу курс військової підготовки.
-Де?
- У середній школі № 1.
Нашу школу вважали найліпшою в місті, і я справді мав курс військової підготовки, але він здебільшого полягав у вмінні надавати першу медичну допомогу. Військова топографія, а тим паче ручні гранати не мали до нього жодного стосунку.
- Ти комсомолець?
- Ще ні. Але я - активіст! - відповів я, наголосивши на останньому слові, адже бути активістом - необхідна передумова, щоб стати членом Комуністичного союзу молоді.
- Хто твій директор?
- Товариш Валерія Боцва, - відповів я, сливе торжественно, наче пишаючись, що маю таку директорку.
- О, Валерія, мій товариш по партії... - її обличчя зм’якло.
Я заплатив 6 рублів 45 копійок - менше, ніж одна десята ціни за кілограм цукру на чорному ринку.
Коли я виходив, продавщиця усміхалась мені, хоч усмішка на її обличчі виглядала не дуже природно.
Повернувшись додому, я застав пана Коваля вже в ліжку, хоч він ще не спав. Він зле себе почував - радикулітні болі. Квартиру пронизав запах саліцилової мазі. Мені було шкода пана Коваля. В нього була добра робота, а з інспекцій він завжди привозив трохи масла, сала, домашнього хліба й ділився зі мною. Однак після визволення його життя цілковито змінилося. Він став самітником. Ніяких кралечок, жодного чаю з ромом, яким він так любив їх пригощати. Для нього залишилась хіба пані Шебець з її довгою тонкою шиєю й витрішкуватими очима за пенсне.
Перед тим як побажати доброї ночі, я зробив для пана Коваля склянку гарячого чаю й повідомив, що ще декілька годин перед сном робитиму уроки. Насправді ж я взявся за книжки з військової книгарні. Мою уяву повністю захопив «Посібник із ручних гранат». Я читав і перечитував його сторінки, вивчав рисунки і облишив лише, коли нафта у лампі вигоріла і світло почало скажено мерехтіти, а тоді й зовсім згасло.
На диво, наступного дня на уроках мені зовсім не хотілося спати, але відтоді я вже не міг серйозно ставитися до своїх учителів. Усі вони, думав я, - донощики. Єдине, що мене цікавило, - ручні гранати. Я чітко уявляв собі кожну деталь усіх трьох типів ручних гранат, які використовує Червона армія. По думки я розбирав їх, складав, заряджав, ставив на таймер, підривав. Бракувало тільки справжньої гранати.
«Є людина - є проблема. Нема людини - нема проблеми».
Сталін
«Забрати життя однієї людини - це вбивство.
Забрати життя мільйонів - це статистика».
Сталін
«Що ти за людина!» - вигукнув Сталін, коли Мілован Джіляс відхилив його пропозицію випити по чарочці.
ПАРИЗЬКИЙ ГІПС
Нас відпустили з уроків на дві години раніше через сильні віхоли. Разом із іншими я рушив донизу у вестибюль. Я хотів якнайшвидше вибігти на вулицю, щоб відчути сніг. Вестибюль був невеликий, безумовно, замалий як на будівлю XIX сторіччя. Щоразу, коли виходило або заходило більше, ніж один клас, утворювався затор. Особливо зле було зранку, перед восьмою годиною, коли всі поспішали, аби не спізнитися на уроки. Ось уже декілька місяців, як ця тиснява погіршала. Виною цього була статуя посеред вестибюлю.
Та статуя була справжнісіньким лихом. Певен, що не один учень згадав її «незлим» словом. Я особисто не раз проклинав її. Одного разу, спізнюючись на урок, заспаний хлопчина напоровся на неї головою й розбив собі чоло - слід ще й досі видно. Його суворо провчили за брак поваги до вождя, адже то була статуя Сталіна, будівника щасливого майбутнього. її встановили у вестибюлі з нагоди першої річниці визволення. Вона зображала Сталіна в його звичній позі - високий у важких черевиках, права рука за відлогом френча, на обличчі хитра посмішка, як і на всіх його портретах, що висіли в кабінетах, крамницях, на майданах, у класах.
На вулиці я стояв із заплющеними очима, а вітер обліплював моє обличчя лапатими сніжинками. Раптом мені в голову поцілили сніжкою. Озирнувшись, я побачив Богдана за пеленою снігу.
- Зіграємо в шахи? - запитав він, намагаючись перекричати вітер.
Саме цього я й чекав.
Невдовзі ми сиділи в його кімнаті один проти одного. Між нами на маленькому столику стояла шахівниця. Мої фігури були білими, його - чорними.
Я мав починати, але щось мене втримувало. Першими ходять завжди білі, така їхня перевага. Саме цей хід визначає розвиток гри. А я вагався...