Заходячи до вестибюлю, учні бачили це блюзнірство, але вдавали, що нічого не помічають. Прямий погляд на статую могли б розцінити як схвалення спаплюження нашого Вождя.
Хто це зробив? Це запитання хвилювало всіх і кожного. А особливо нас із Богданом. Якби ж то знати, хто це вчинив, ми б донесли директорці й отримали б винагороду. Ми б доказали свою відданість пролетарській революції і наше майбутнє було б забезпечено.
Повернувшись від директорки, наш учитель урочисто оголосив, що наступні два заняття буде присвячено політінформації. Почалось із висловлення глибокої шани й безумовної відданості нашому спаплюженому Вождеві. Далі вчитель почав клясти винуватців, яких назвав «хуліганами, диверсантами, іноземними агентами та ворогами народу».
Він «обробляв» нас, апелюючи до почуття обов’язку й відданості пролетаріату, а в кінці до нашого славетного майбуття. Ми сиділи похмуро, обурюючись злочином вчиненим проти нашого Вождя. Усі погодилися з учителем, коли на закінчення він гучно і так переконливо, як міг, виголосив: «Ми провчимо тих негідників! Ми повідрубуємо їх брудні руки!»
Потім нас, як і решта класів, повели до спортзали. Перед нами, попід протилежну стіну стояв довгий стіл. За ним посередині сиділа директорка в оточенні партійного проводу й чоловіків у формі, один із них виглядав як генерал НКВД.
Вони пильно дивились на нас у важкій тиші. Аж раптом Боцва встала і, здійнявши стиснутий кулак, вигукнула: «Хай живе наш улюблений Вождь - товариш Сталін!»
Мов зачаровані, всі суголосно відповіли: «Хай живе! Хай живе товариш Сталін! Хай живе!»
Голос директорки відлунював від стін спортзали, коли вона картала учнів і вчителів за неналежну пильність щодо ворогів народу. «Серед нас - ворог!» - вигукнула вона і всі почали озиратися - де б то він міг бути. У спортзалі було понад п’ятсот чоловік. Я здригнувся, адже кожен із нас був потенційним ворогом народу, за винятком директорки, яка була поза підозрами. Хоча... Судячи з того, як на неї глянув генерал НКВД. що сидів праворуч, вона для нього була головним підозрюваним, адже Вождя спаплюжили в її школі.
Далі виступав голова КП у Львові. Він був приземистим і сутулим, говорив різко, гаратаючи кулаком по столу так, наче той був у чомусь винен. Його кругле бурячкове обличчя, яке пані Шебець назвала «типовою пикою російського мужика», здавалось, ось-ось вибухне. Він говорив російською, якою я вже володів вільно, але через його жахливий акцент не дуже добре його розумів. Зрозуміло було тільки те, про що говорила й директорка: «Класові вороги не сплять! Будьте пильними! Звітуйте про тих, хто завинив! Для ворогів народу жодна кара не є надто суворою!»
Промову свою він закінчив фразами «Хай живе пролетарська революція!», «Хай живе великий Сталін!», «Ура великому генію товариша Сталіна!», «Ура нашому улюбленому Сталіну!», «Слава товаришу Сталіну!» Кожному з цих гасел шалено аплодували. А з його останньою фразою «Смерть ворогам народу!» оплески струснули школу до самої основи. Тієї миті я усвідомив увесь розмах нашого з Богданом вчинку: ми - вороги народу. На щастя, те почуття було швидкоплинним, і коли вигуки «Смерть ворогам народу!» стали оглушливими, воно розвіялось, як дим. Ворогами народу були «ВОНИ», і не важливо, хто вони, звідки, які. Вони були серед нас, у наших домівках, у школах, на фабриках, у кабінетах. Вони могли виявитись будь-ким і будь-де. Навіть генерал, що оце розводився про «отруйну черву», міг виявитися одним із них, і тоді йому не уникнути належної долі.
Коли вигуки «Смерть ворогам народу!» стихли, за підказкою директорки ми здійняли стиснуті кулаки й заспівали «Інтернаціонал» - гімн пролетаріату.
ЧОРНИЙ ВОРОН
Щоб не збуджувати підозр, після спаплюження статуї нашого Вождя, ми з Богданом продовжували звичну щоденну роботу, як
і звичайні старанні дев’ятикласники. Ми регулярно відвідували заняття, вчасно приходили на уроки, навіть за найгіршої погоди, коли решта наших однокласників спізнювалися або й взагалі не приходили. Ми надзвичайно ретельно готувалися і могли відповісте на кожне запитання вчителя.
Як «активісти» ми двічі на тиждень після обіду відвідували курси з «Військової підготовки», де навчали першої допомоги, топографії та стрільби. Після наруги над статуєю Вождя, яку забрали вночі після загальношкільних зборів, політінформація стала звичною справою в шкільному житті, нерозривно пов’язаною з іншими предметами.
Якщо до визволення, півтора роки тому, навчальний день починався з молитви, то тепер вчителі щоденно розводилися про «науковий соціалізм», історичні досягнення наших вождів і внесок «великого російського народу» в пролетарську революцію. Нам казали, що без наукових досягнень «прогресивних синів» цього народу не можна навіть уявити сучасної математики, фізики і хімії. Щобільше, славне майбутнє, яке мені й Богданові обіцяла директорка, було б просто утопійною мрією без Жовтневої революції 1917 року.