Зазвичай уроки закінчувалися засудженням ворогів народу, закликами до пильності й погрозами суворого покарання тим, хто здійснив наругу над статуєю.
Однак тиждень за тижнем, чуючи «Ми провчимо їх!», «Ми повідрубуємо їх брудні руки!», я почав втрачати цікавість до навчання. Вдаючи, ніби слухаю, я в мріях був далеко від класу, від міста, часто навіть на іншому континенті. Я любив розважатися, пригадуючи Тарзанові пригоди або Гуліверові мандри. Загубившись у джунглях, я пустував із мавпами, а випливши після кораблетрощі на безлюдний острів, засмагав під тропічним сонцем.
Ми з Богданом ще грали в шахи, але не так часто і захоплено, як раніше. Богданові думки, здавалося, постійно блукали деінде. Часто, коли я пропонував зустрітися після уроків, він казав, що має пильні справи. В мене було дивне відчуття, що наша дружба руйнується. Минали тижні - ми не грали в шахи, я сумнівався, чи прірву між нами можна подолати. Я розраджував себе тим, що Богдан також переживав і непокоївся.
Мене не турбували вчителеві заклинання: «Ми провчимо їх!», «Ми повідрубуємо їхні брудні руки!», ці погрози стосувалися всіх сорока п’яти учнів у нашому класі, а отже, не лише безпосередньо мене. То були просто слова, які вчитель кидав механічно, завчено підвищеним тоном. Вони були мені такі ж байдужі, як колись священикові залякування пеклом. Однак десь за місяць ті погрози почали відлунювати мені у вухах навіть після школи.
У такі миті мною опановувала тривога. Хвилі страху накочували неочікувано, переважно перед сном, коли я був сам. Тоді, не в змозі заснути, я дослухався до звуків знадвору. Найтихіший шурхіт, подібний до гуркотання авто або людських голосів, лякав мене - здавалось, «Вони» прийшли за мною.
Найгірше було однієї ночі. Я був вдома сам, оскільки пан Коваль поїхав з інспекцією тиждень тому. Коли я нарешті заснув після тривожної, безконечної нічноїтиші, то почув стуку двері веранди. Я подумав, що той стук мені наснився. Та скоро усвідомив, що то не сон. Стук був настирливим: хоч хто це був, він був сповнений рішучості увійти.
То не міг бути пан Коваль. Він мав ключі від дверей, до того ж він стукав по-особливому, немов за азбукою Морзе: один короткий удар і два довгі. Пані Шебець стукала навпаки, а я - три короткі удари і один довгий. Пан Коваль наполягав на такому способі стукання «просто, щоб знати, хто прийшов».
Стукіт гучнішав. Я був певний, що то «ВОНИ» прийшли за мною, бо хто міг бути безумний, щоб іти у відвідини так піз-но в ночі? Вночі місто належало «чорним воронам» - малим чорним вантажівкам, у яких таємна поліція забирала «ворогів народу» з їхніх домівок і везла до залізничої станції, звідки їх відправляли у фургонах до Сибіру, Казахстану та в інші Богом забуті місцини.
Колись я вважав це просто чутками, які поширювали невдо-волені, щоб очорнити систему. Іноді я чув, як пані Шебець нашіптувала пану Ковалеві про такі речі, але був впевнений, що це побрехеньки. Вона була «панею», а отже, упереджено ставилась до системи трудящих. Однак два тижні тому я змінив свою думку, коли посеред ночі прокинувся від гуркотання чорного ворона й плачу дітей із сусіднього сиротинця, який утримували польські монахині. На ранок будинок був порожнім, а по кількох днях до нього в’їхали совєтчики.
Стукіт стихав тільки, щоб за мить поновитися з подвійною силою. Я вже натягнув на себе найтепліший одяг, який знайшов, підготувавшись до «їхнього» візиту. Я відчинив двері на кухню й пішов на веранду. Тепер у двері стукали кулаком.
- Хто це? - запитав. Я намагався говорити впевнено, хоч усвідомлював, що це було мало переконливо.
- Це я, - почувся неначе жіночий голос.
Невже мені причулось?! Я навшпиньки підійшов до дверей і протер невеличку шпарку в замерзлій шибі. У неї я побачив громіздку постать проти місяця вповні.
Я відчинив двері веранди.
Стіна крижаного холоду вдарила мене, коли ця постать увійшла на веранду. Закутана в довгий, важкий кожух, у волохатій, хутряній шапці, напнутій на очі та в товстому шарфі аж до очей, вона здавалася якоюсь з’явою.
- Я - Анна, - сказала з’ява, розкутуючи обличчя.
Я відразу впізнав її. То була Анна, наймолодша подруга пана Коваля, блакитноока, з довгим, до пояса волоссям. Востаннє вона відвідувала пана Коваля й залишалася в нього на ніч незадовго перед війною. Я добре запам’ятав її відвідини, бо ідучи геть наступного дня, вона поцілувала мне у щоку і сказала: «Який гарненький хлопчина. Ти виглядаєш точнісінько, як пан Коваль».