- Як??? - запитав він, справжньо здивований. - Як..?
- Я не знаю як. Я багато про це думав, - відповів я. - Я сяду на потяг до Явори, але вистрибну там, де потяг проходить за кілометр від кордону, який проліг уздовж Сяну. Я добре знаю місцевість. Мандруючи з паном Ковалем, ми не раз перетинали цю ріку в багатьох місцях.
- Ну, і коли ти збираєшся її знову перетнути? Влітку? - перебив Богдан, вклавши в ці слова увесь свій сарказм.
Мені та ядучість видалась недоречною, але я йому про це не сказав, а просто відповів:
- Ні, не влітку. Влітку втікати важко. Мій вуйко Дмитро - лісник, тому має доступ до прикордонної смуги. Влітку ловлять десятки перебіжчиків. А взимку, казав він, колючий дріт замітає снігом. Перейти на лижах тоді - дитяча іграшка.
Я побачив Богданову реакцію, ще не закінчивши говорити. З кривою посмішкою на обличчі він сказав:
- А що, якщо ти найдеш на прикордонників?
- Я про це подумав, - бравурно відповів я. - У мене є револьвер. Або вони, або я.
- Жити набридло?
Я змовк. Моєю головою мчала сила-силенна суперечливих думок.
Нарешті Богдан промовив:
- Михайле, ти - романтик. Забудь про перехід кордону. Ти маєш залишитись тут. Тут надто багато роботи.
Він зупинився і роззирнувся, щоб впевнитися, що ніхто не підслуховує. Нахилившись до мене і прикривши рота, немов боявся, що слова можуть розбігтися, він зашепотів:
- Існує одна таємна організація. Вона робить багато доброго.
- Таємна організація?! - мало не вигукнув я, але в останню мить приглушив голос. - Ти до неї належиш?!
Він пропустив моє запитання повз вуха.
- Ходімо спати, - сказав він. - Про це ми поговоримо завтра.
«Кожен є кимсь іншим і ніхто не є собою».
Мартін Гайдегер
НІЧНА ЗУСТРІЧ
Повернувшись зі школи, я знайшов на своєму столі записку: «Мушу їхати на нагальну інспекцію. Повернусь за декілька днів. Коваль.
РБ: Якби пані Шебець питала, ти нічого не знаєш».
Він дуже квапився - про це свідчило його письмо. Звичайно, воно було дуже каліграфічним - кожна літера виведена й бездоганно поєднана з іншими. Для мене його краснопис був взірцем. Я так навчився його відтворювати, що не відрізниш від оригіналу. Іноді пан Коваль просив мене підписати якісь не дуже важливі записки або рахунки, бо, як він жартував, мій підпис виглядав справжнішим, ніж його.
їхній з Анною від’їзд здався мені ще загадковішим, коли наступного дня я побачив, що в підвалі немає ні моїх, ні його лиж. Зважаючи на умови, за яких Анна з’явилась та на те, що я бачив, як пан Коваль таємно від мене малював мапи, я дуже сумнівався, що вони поїхали просто собі покататися на лижах.
В уяві я бачив, як вони сідають на потяг до Явори, вистрибують із нього, натягають лижі й прямують до кордону. Загорнуті в білі простирадла, вони зливаються зі снігом. Ріку та колючий дріт вздовж неї вкрив сніг. По той бік кордону вони зупиняються й озираються. Позаду залишився світ страху і зневіри. Там немає місця теперішньому життю; там тільки страхіття майбутнього.
Проте мене здивувало, чому пан Коваль втік. Хіба він не застарий починати нове життя на невідомих землях? До того ж, це безвідповідально. Без нього я ж змушений буду приєднатися до хуліганів або податися назад до села, а це ще гірше. Село перетворили на колгосп. Люди гнуть спину цілий місяць за жалюгідний мішок картоплі. Це було підготовкою до обіцяного майбутнього.
От якби я чкурнув за кордон, це зовсім інша річ. У мене була поважна причина - статуя і директорка. До того ж, я не мав жодних обов’язків. Пан Коваль за мною не сумуватиме, - він опікувався мною ось уже п’ять років і я йому, либонь, добряче осточортів. На його місці, я б тішився з мого зникнення. Батько не рахується
- він помер. А навіть якби жив, то сумніваюсь, що він дуже побивався б за мною. Він словом не обізвався, коли я їхав до Львова. Пригадую навіть, що його втішив мій від’їзд. Мати? Вона єдина за мною сумуватиме. Однак мине немало часу, поки вона дізнається про моє зникнення. До того ж, пан Коваль вигадав би для неї якусь переконливу історію. Вона йому цілковито довіряла.
Та який сенс розмірковувати про перехід кордону, якщо я вже передумав? Я залишаюсь. Я вступаю в таємну організацію. Богдан, як виявилось, уже декілька місяців є її членом. Я увійду в його «ланку». Він розповідав мені про таємний характер організації, ідеалізм її членів, їхню цілковиту відданість справі звільнення нашої країни - це було основною метою організації.
Що більше Богдан розповідав, то більше я захоплювався. Я щодня зустрічався з Богданом після уроків. Ми по одному виходили зі школи, прямували в протилежних напрямках, але «випадково» зустрічались у Стрийському парку, в обумовлений час. Це найбільший парк у південно-східній частині міста, взимку тут відвідувачів небагато, але досить, щоб уникнути підозр.