Однієї ночі, більш ніж через місяці після зникнення Анни я прийшов додому пізно, після «таємного» завдання й одразу ж пішов спати. Невдовзі мене розбудили голоси зі спальні пана Коваля. Мабуть, він подумав, що я залишився в Богдана, бо останнім часом таке траплялося дуже часто.
Спочатку я почув писклявий голос пані Шебець:
- Краще вирішуй негайно!
- Ні, нізащо. Про це не може бути й мови, - відповів пан Коваль.
- Який же ти боягуз, Іване, - боїшся шлюбу, - голосно промовила вона, я чітко чув її, незважаючи на те, що вітер гаратав у шибки й шипів, як змія, що готова кинутися на свою жертву.
Відповідь пана Коваля була нерозбірлива, зате голос пані Шебець був досить гучним - м’яким і сердитим, благальним і погрозливим:
- Ти не можеш вирішити негайно? Скільки мені ще чекати? Ти маєш намір одружитися зі мною в Сибіру? Гадаєш, вони не знають, що ти офіцер австрійської армії? І петлюрівської! Не будь такий певний. Вони доберуться до тебе - це просто питання часу... До речі, де ти ховаєш свої військові знимки? Ти на них, як павич, як самозакоханий павич... Як тільки помітиш спідницю, розпускаєш хвіст, виставляючи всі барви, аби тільки спокусити жінку.
Я почув тільки останні слова відповіді пана Коваля:
- Слухай-но, я ніколи не обіцяв одружитися з тобою.
- Брехуне, отямся! Та ти Анні дідом міг би бути! - напосілася пані Шебець.
Шум вітру заглушив слова пана Коваля, але він мусив щось сказати, що дуже роздратувало пані Шебець. Вона заверещала:
- З мене годі! Я з тобою востаннє. Я вже йду геть!
Я сподівався, що вона таки піде, але цього не сталося. Запала тиша і тривала довгий час. Несподівано її пронизав крик пані Шебець, гейби її хто вколов ножем. Ліжко пана Коваля перестало скрипіти.
«Усе, що ми маємо, ми маємо від інших.
Бути - значить комусь належати».
Жан-Поль Сартр
ДУХ СПОКОНВІЧНОЇ СТИХІЇ
Четверта платформа, звідки відбував потяг на Самбір, була за-юрмлена селянами, які поверталися додому з чорного ринку. Прочекавши на потяг понад годину, вони сиділи мовчки й нерухомо, тримаючи на колінах клунки, міцно притискаючи їх до тіла, немов боялися загубити.
Сьогодні на світанку вони сідали на цей самий потяг у протилежному напрямку. Вони їхали із сіл до міста з картоплею, яйцями, зерном, м’ясом та іншими продуктами, яких у державних крамницях катма. Вони йшли на Краківську площу, де продавали плоди своєї праці на чорному ринку. Додому, як-от, сьогодні, вони везли цукор, горілку або шкіру - те, чого в селі не було. Горілка потрібна була їм, щоб тішитися визволенням. Цукор вони купували на самогон, щоб їхнє життя було ще щасливішим. А шкіру вони брали, щоб робити собі взуття, бо куплене в державних крамницях розліталося вже наступного дня.
У тьмяному металевому світлі єдиної жарівки в кутку вагона вони виглядали, як велетенські ляльки. їх зір звернений у їх власну глибину так, наче решта світу їх не цікавила. Я не певен навіть, чи хтось із них зауважив, як ми з Богданом зайшли й сіли на вільні місця біля туалету. А якщо й помітили, то їм до цього було байдуже. Замкнені в собі, вони цікавились лише тим, коли нарешті рушить потяг.
Зі свого боку ми намагалися ніяк не привертати їхньої уваги. Просто собі два школярі їдуть додому після вихідних. Богдан ніс старий ранець, а я - поношену сумку. На квитках було написано, що ми їдемо в Комарно - село кілометрів за 40 від Львова. Ми ніколи там не були, але нам сказали, що воно за три кілометри від залізничної станції. Прибувши до Комарно, ми мали йти дорогою на схід, там нас зустріне чоловік, якого ми не знаємо, але він нас впізнає.
Ми мали таємне завдання. Я вступав до Організації. Богдан був моїм поручителем. Наші інструкції були дуже зрозумілі: вийшовши з потяга, зачекати п’ятнадцять хвилин на станції, коли всі розійдуться, вирушати в напрямку Комарно, а зв’язковий їхатиме возом, він зустріне нас на півдорозі. Його пароль - «Паска», наша відповідь - «Великдень».
Виїхавши зі Львова, потяг рухався повільно, пихкаючи, як астматик, та згодом він набрав звичної швидкості, а це давало надію, що невдовзі ми прибудемо до місця призначення. Він мляво свистів на переїздах або біля семафорів, зупинявся на кожній щонайменшій станції - щоразу випускаючи кілька сонних пасажирів.
Жарівка, здавалось, засвітила ясніше, а вагон наповнила пара, що проникала із труб. Як потеплішало, туалет поблизу наших місць почав танути. Солодкуватий сморід розталих людських фекалій доєднався до затхлої пари. Втім, коли якийсь чоловік запалив самокрутку з махорки, той гидотний дим перебив усі інші запахи.