- либонь, вже порвалися. «Тиждень тому мала’м недобрий сон. З тобою справді все гаразд?»
Однак переживати мав би я про неї, а не навпаки. Умови на селі, як вона писала, дедалі гіршали. Коли село рік тому перетворили на колективне господарство, всім залишили тільки по невеличкому клаптику поля, якого заледве вистачало на городину. Вона тепер мала лише одну корову, решта п’ять і коня забрали до колгоспу. Навіть сепаратор і жорна довелося віддати. Вона писала, що сепаратора їй однаково не треба, бо одна корова давала замало молока для цього, а без жорен вона не могла змолоти борошна на хліб.
Пригадалось, як наші літні гості любили той хліб із домашнім маслом. Я надавав перевагу булкам, які вона подавала в неділю на сніданок. Спостерігаючи, як вона місила тісто на булки, я насолоджувався запахом борошна, дріжджів, родзинок і вершків.
Той лист здійняв у мені лють на «Них» - на вчителів, на директорку, на тих самовдоволених опікунів мого майбутнього, на всіх тих, хто стверджував, що знає, що добре для мене, для пролетаріату, для всього світу.
Завдяки тій люті, я раптом усвідомив, наскільки я віддалився від мами. Коли я від’їздив з Явори, батько був ще живий. А тепер вона залишилась сама з моїм молодшим братом Ясьом.
Вона писала, що щаслива, що я живу в місті. «Тут, у селі, життя нема. Деякі люди гірші за худобу. Налякані, кожен трясеться за власну шкуру. Ми зрана до ночі мозолимося в колгоспі. Нас поділили на бригади, в кожної з яких інша робота. Мені пощастило - назначили до польової бригади. Я беру Яся з собою. За тиждень йому буде шість рочків і в серпні він піде до першого класу. Він так швидко росте - вже вищий за тебе в його віці. Деколи розповідає мені так, наче я про це не знаю, що має брата у Львові й колись поїде до нього. Господи, як збігає час! Тобі скоро п’ятнадцять. Я й тебе колись отак брала на наше поле влітку. Ти був такою сумирною дитиною, навіть у сповитку ніколи не плакав».
Наступні чотири рядки листа було закреслено і густо замальовано, щоб я нічого не розібрав. Чому? Може, вона боялася моєї реакції? А може, то було щось дуже особисте й вона вагалась, чи ділитися цим зі мною. Лише одне слово можна було розібрати. То було слово «Коваль».
Лист продовжувався. «По неділях, тоді, коли люди перше ходили до церкви, село тепер зганяють до клубу. Там люди осуджують одне одного і самі себе, як голодні вовки. Вони називають це «критикою і самокритикою». Потім вони змушують нас обіцяти, що ми працюватимемо ліпше й більше, щоб виконувати і перевиконувати норми, які вони нам дають. Я, дякувати Богу, ще дужа, але що воно далі буде? Не хочу й думати про це. Вірю, що все вийде на ліпше».
Далі вона повідомляла, що церкву в селі спалили, а старого священика заарештували. Той священик, нагадала вона, одного разу дав мені поза вуха, коли я на уроці релігії затнувся, розповідаючи Заповіді.
Неймовірно, що вона пам’ятає такі дрібниці. Однак найбільше мене здивувало те, що вона написала наприкінець.
«Дорогий Михайле, яке ж то щастя, що я можу тобі писати. Не пам’ятаю, чи коли казала тобі, що я не ходила до школи. У мій час дівчат до школи не посилали. Ми були призначені для шлюбу, мали бути помічниками свому чоловікові, як казав твій батько, земля йому пухом. Лише після твого народження я навчилася читати і писати завдяки пану Ковалеві. Того літа він привіз мені зі Львова абетку, зошит, два олівці, ручку й чорнило. Досі пам’ятаю, як тремтіли мої пальці, коли я вперше в житті тримала ручку. Він тоді сказав: «Часи зараз змінюються швидко. Навчіться читати і писати, може, доведеться колись писати Михасеві й читати його листи». Пан Коваль людина поважна, він знає що каже. Подякуй йому за опіку над тобою. Будь чемний із ним».
«Революція пожирає своїх дітей».
В. Л. Леонард
ТАНЕЦЬ ЛАСТІВОК
- Куди це ти так рано?
Я почув голос пані Шебець, увійшовши на веранду. Вона стояла в прочинених дверях своєї кімнати. Мабуть, вона щойно прокинулася, бо вийшла босоніж, в нічній сорочці. Волосся мала розтріпане, а обличчя - біле як сніг. Такий вигляд був би пану Ковалеві не дуже до вподоби. В його товаристві вона видавалась зовсім іншою людиною - волосся бездоганно вкладене, щоки підрум’янені, на губах - помада, яку вона зберегла ще, напевне, зі старих часів.
- До Явори, - коротко відповів я, не готовий до її ранкових розпитувань. Крім того я боявся спізнитися. Потяг до Явори йшов один раз на день і я був впевнений, що мама мене зустрічатиме. Я написав їй, що приїду 22 червня.
- Ти на все літо залишишся в Яворі? - знову почала пані Шебець.