Я вийшов на майдан якраз, коли пішохідний рух зупинили, бо вулицею їхала військова колона - дивна мішанина Т-34, кавалерії та піхоти. Вони прямували до вантажного депо. Біля Цитаделі я бачив розмаїті військові утворення, але такої комбінації, як-от, зараз - ніколи. Щось тут було не так. Здавалось, там панував поспіх, сливе безлад.
По той бік майдану величезний годинник над входом до станції показував за чверть до шостої. Сонце щойно зійшло над дахами будинків, заливши вулицю теплим світлом. Заглиблений у власні роздуми, я уявляв собі, як мама встає і готується до мого приїзду. За чотири години вона зустрічатиме мене на станції Волосянка. Звідти було тридцять хвилин ходу до села. Вдома вона приготує сніданок: гаряче какао, яєчню, хліб із маслом або деруни, може, навіть смажене куряче стегенце, які вона так часто готувала для наших гостей влітку. Водночас я усвідомлював, що мрія про такий сніданок зовсім примарна, бо тепер не було ні какао, ні яєць, ні масла, а я був такий голодний, що зрадів би й склянці молока з куском хліба.
Військові загони все їхали і їхали, а поруч збиралося дедалі більше людей, що хотіли перейти на той бік майдану. Я мав відчуття, наче стою серед жалібників - ніхто й словом не перекинеться, кожен, як і я, замкнувшись у собі, вдивлявся поперед себе невидющим поглядом. Мені з уяви зник навіть образ яєчні з смаженою картоплею.
Порожнечу раптом заповнило дедалі гучніше деркотання. Я звів очі догори й побачив три літаки. Я подумав, що то радянські ІЛ-2. Вони були схожі на хрести, що бдзижчать у повітрі. На диво, коли вони пролітали над станцією, звук їхніх двигунів нараз стих - так наче вони зависли у повітрі. Потім один за одним вони нахилили носи й опадали донизу, як ластівки.
Оглушливий рев розірвав тишу. За мить пролунав вибух. У повітря здійнялася хмара диму й уламків. Солдати шукали сховку. Схарапуджені коні іржали й ставали на диби, гейби скажені. Танки зайнялися. Пішоходи розбігалися. Я сховався під припаркованим трамваєм.
Невдовзі станцією прокотилася друга, а згодом і третя хвиля вибухів. Не в змозі боротися з цікавістю, я вистромив голову, щоб глянути на літаки, що відлітали. Мені здалось, що в них на крилах зображено чорні хрести.
«Ніщо не вічне, крім змін».
Геракліт
КІНЕЦЬ МАЙБУТНЬОГО?
Хвилі вибухів у різних частинах міста розбудили, мабуть, усіх і кожного. Дорогою зі станції додому я бачив перелякані, ошелешені обличчя у вікнах - люди не знали, чого ще чекати.
Я був єдиним подорожнім на вузькій вуличці. Якийсь чоловік відчинив вікно і, помітивши мене, запитав те, що цікавило всіх: «Що діється?» В голосі його звучало більше тривоги, ніж цікавості. Я, звісно ж, не знав, але розповів йому про атаку на залізничну станцію. Одне крило вокзалу майже зрівняли із землею.
Він вилаявся, а потім із притиском повторив своє запитання: «Що, до чорта, відбувається? Радіо виспівує пісеньок так, наче все добре. Стривай-но, зараз будуть новини».
Він поставив радіо на підвіконник, дав одну пару навушників мені, а іншу взяв собі. В моїх вухах залунала «Катюша» - пісня про дівчину, що зустрічає на березі річки юнака і каже йому любити не її, а «соціалістичну батьківщину». Звісно, слова не були поетичні, але мелодія була чіпкою. Слухаючи її, я зловив себе на тому, що мимоволі почав підспівувати.
Далі були новини, звичайні щоденні новини. Про важливі рішення ЦК КП; про успіхи стаханівського руху; про поліпшення в розведенні свиней, якого досягла якась свинарка. Нарешті, про «радісну реакцію радянських людей» на заклик товариша Сталіна «подвоїти зусилля в розбудові майбутнього». На хвилях усе було нормально.
Удома пан Коваль у халаті прикипів до свого короткохвильового приймача. Він крутив кнопку туди-сюди. Цікаво, де він ховав той приймач? Адже коли росіяни прибули до Львова, вони наказали здати всі короткохвильовики. Тих, хто цього не зробить, вважатимуть шпигунами й відповідно каратимуть.
Перевіривши дроти, пан Коваль знову взявся крутити кнопку, та цього разу поволі. Я дивився, як стрілка ліниво просувалася шкалою з назвами європейських столиць. Чути було лише хрипке, гаркітливе тріщання. Коли вказівник наблизився до Берліна, скрип і деренчання посилилися, аж раптом почувся чіткий голос: «Deutscher Rundfunk, Berlin, den 22 Juni 1941, 8 Uhr Morgens. Sondermeldung». На диво, моєї шкільної німецької було достатньо, щоб зрозуміти: «Німецьке радіо, Берлін, 22 червня, 1941, 8:00. Спецвипуск».