Обличчя пана Коваля проясніло. В очах спалахнули іскорки. Він глянув на мене, немов кажучи: «Бачиш, я добився свого!» Приклав вказівний палець до губ - мовляв: мовчи. Коли почались новини, я хотів похвалитися перед паном Ковалем своїм знанням німецької мови, але вже на другому реченні затнувся на слові «Барбаросса». Те ім’я ніяк не в’язалося мені з новинами. Вперше я почув його на уроці з історії. Пригадую, вчитель розповідав про німецького короля, який став імператором Священної Римської імперії десь у XII сторіччі. Через колір бороди його назвали «Барбаросса» - від італійського «рудобородий». Той вчитель був такий кумедний
- казав, що Священна Римська імперія не була ані священною, ані імперією.
Заглибившись подумки у XII сторіччя, я вже міг вловити лише окремі кавалки новин. Єдине, що я зрозумів, це те, що щось трапилося сьогодні о третій ночі. Судячи з урочистого тону диктора, щось дуже серйозне, але що саме, я не второпав.
Вибухи поблизу поклали край моєму спантеличенню. Мабуть, пошкодили електростанцію, бо зелений вогник радіо декілька разів моргнув і згас разом із голосом диктора.
Пан Коваль обернувся до мене: «Війна! Сьогодні о третій німецькі війська перейшли радянський кордон, зустрівши тільки незначний опір. Радянська армія у паніці втікає. Так каже радіо».
Перекладаючи щойно почуті новини, він і сам говорив, як диктор, та в голосі його забриніла тужна нотка, коли він додав: «Це вже третя війна в мойому житті, сподіваюсь остання, але»... Він не закінчив. Мовчки дивився на мене, немов намагаючись уявити, що може війна приготувати для мене.
- Я чекав цієї війни, - нарешті промовив він тихо. - Як інакше можна дати раду лицемірним, примітивним росіянам. Однак,
- знову завагався він, наче не знаючи, чи варто це казати, - хтозна, як воно буде. Війна - панянка вередлива. Як то кажуть, чоловік стріляє, а Бог кулі носить.
- А що там було про Барбароссу? - серйозно запитав я. - Що спільного має імператор XII сторіччя з війною проти Росії?
Пан Коваль повільно зняв окуляри, окинув мене поглядом, так наче я запитав щось надзвичайно кумедне й розреготався. Він намагався щось сказати, але не міг стримати сміху. Спочатку я не розумів у чому річ, але той сміх був таким заразним, що я й собі зареготав. Ми аж за боки бралися. Вперше за два роки то був справжній, щирий сміх, а не вимушений нашими «визволителями».
- То як щодо Барбаросси? - знову запитав я.
- Це назва німецького походу проти Росії, її називають «Операція Барбаросса». Може, вони вжили те ім’я просто як сентиментальну згадку про колишню німецьку велич, а може, це натяк, що Гітлер розпочав війну, аби відновити Німецьку імперію. Побачимо. Це покаже його ставлення до України.
Мені подобалось, як пан Коваль говорив. Він висловлювався чітко і формально, розглядав все, за власними словами, «в історичній перспективі». Однак мені незрозумілим був його натяк на те, що ставлення німців до нашої країни може бути негативним. Що б вони мали мати проти України, гадав я собі. На відміну від росіян німці прибули з цивілізованого Заходу. Вони репрезентують західну культуру. Я не знав причини, щоб німці не хотіли бачити нас вільними після сторіч поневолення. Ми стали б їхніми найліпшими друзями.
Одного разу в нас із Богданом зайшла розмова на цю тему, коли він розповів мені, що Організація «розігрує німецьку карту». Знаючи, що Богдан завжди переймався «глобальними проблемами», я сказав, хоч не був переконаний, що, як на мене, це нормально, але не слід забувати, що Росія має мирну угоду з Німеччиною. Богданові слова роздратували мене. Він говорив як всезнайка: «Той пакт - просто тактичний хід. Сутички не уникнути».
Тепер, чуючи далекий гуркіт вибухів, я зрозумів, що Богдан мав рацію, а водночас чомусь думалось, що його б слова та Богові у вуха. Ми сходились на тому, що підтримка німців необхідна нам, аби здобути незалежність, бодай тому, що допомоги просити більше ні в кого. Франція вже схилилася під німецькими ударами. Англія? Хто б довіряв Англії! Вона мала прийти на порятунок Польщі у війні з німцями, але навіть пальцем не поворухнула.
Пан Коваль зняв окуляри і крутив їх у правій руці, сидячи перед приймачем, схилившись чолом на ліву руку. Я часто бачив його в такому положенні глибокої задуми. Я пішов геть, але він зупинив мене:
- Чекай, ми ж зовсім забули про пані Шебець. її втішать такі новини. Іди розбуди її.
- Не може бути, щоб вона спала, - відповів я, - такі феєрверки й мертвого розбудять.
- Помиляєшся, коли вона спить, їй можна під вухом із гармати стріляти. Піди постукай до неї, але добряче постукай.