Саме бандерівці прибули до Львова у складі батальйону «Нахтіґаль» і обліпили місто оголошеннями про самостійність України та утворення Тимчасового уряду. В такий спосіб вони хотіли запобігти захопленню влади мельниківцями. Та мельниківці, як нам сказали, збираються дійти до Києва і там проголосити себе урядом України. Бандерівці хотіли завадити їм, затримуючи їх, як тільки можливо.
Що до цього мали ми з Богданом? Сталось так, що після розколу фракція Мельника все ще дотримувалась старого привітання
- «Слава Україні! / Слава Вождеві!», яке знали й ми з Богданом. А от фракція Бандери змінила відповідь на «Героям слава!» Оскільки ми відповіли «Слава Вождеві!», вони вирішили, що ми мельниківці, які щойно прийшли з німецького боку.
Коли ми розповіли про свою діяльність під російською окупацією, нас засипали вибаченнями. Почервонівши, провідник групи, що арештувала нас, усе повторював: «Це - непорозуміння», «Велике непорозуміння», «Такого більше не буде».
Щоб загладити свою провину, вони дали нам нагоду зустрітись із кимсь із членів Тимчасового уряду. Дорогою до його кабінету, я уявляв собі літнього, показного добродія, схожого на пана Коваля, а він виявився міцним чолов’ягою середнього віку. Поголена голова з високим, опуклим чолом та темні очі під густими бровами надавали йому начальницького вигляду. Він деякий час дивився мені у вічі. Почувши про наші подвиги, він похвалив нас як «наймолодших підпільників», яких він коли-небудь зустрічав.
Пізніше нас відрекомендували провідникові відповідальному за підготовку «похідних груп». То були, як нам сказали, невеличкі групи, які відправляли на східну Україну, щоб створити мережу місцевих постів Організації Бандери. Коли німці захоплять Київ, Організація, маючи у своєму розпорядженні ті пости, зможе протиставити себе німцям, як влада в столиці України. Нам запропонували приєднатися.
Це видавалось цікавою пригодою. І хоч я відчував досі гіркий присмак нашого «арешту», ця ідея захопила мою уяву. Я вже бачив себе в Києві, біля Золотих Воріт, у старовинному соборі св. Софії, шукав сліди монгольської навали в степах східної України, досліджував поля бою козаків із турками. Здійсниться моя дитяча мрія відвідати пам’ятник Тарасові Шевченку на берегах Дніпра. Нараз світлини підручників з історії ожили, заясніли, набули звабливих барв. Сумнівів не залишилося - я погодився.
ПОХІДНІ ГРУПИ
Наша група завзято йшла стежиною обік гравієвої дороги. Ми не поспішали, йшли розміреним кроком. Нас чекали декілька тижнів ходу. Нашим кінцевим пунктом була Біла Церква - містечко за 500 км від Львова і за якихось 40 - від Києва. Коли ми виходили зі Львова, Біла Церква була в руках Червоної армії, отже, ми не знали, коли прибудемо туди. Все залежало від швидкості просування німецької армії.
Стежка була сухою. Ані краплини дощу не впало від початку війни - два тижні тому. Наші черевики здіймали хмарини пилу. Кожен із нас мав заплічник. Дорогою ми не зустрічали ні душі.
Ми були одною з бандерівських «похідних груп» - одною з багатьох, що їх послали на східну Україну. Нас було троє: наш провідник пан Сорока, Богдан і я. Перед тим як вирушити в дорогу, ми з Богданом пройшли тижневу підготовку - вивчали програму Організації та способи встановлення місцевих постів. Наші за-плічники було напхано агітками і плакатами. Я заледве знайшов місце на одну сорочку та спідню білизну. Єдина пара шкарпеток була на мені.
Провідником нашої групи був пан Сорока - «старий вовк» Організації. Він прибув із «німецького боку» за декілька днів після «Нахтіґалю». Він досконало володів німецькою й носив зелений «тірольський» кашкет. Той кашкет і густі вуса були йому дуже до лиця, як і чоботи, які він щодня чистив. Його білосніжні зуби відразу впадали в око, як і окуляри в товстій оправі. Мав на собі галіфе такі присталі, що спереду виднівся горбок. Як на чоловіка, якому поза тридцять, він був дуже швидким і моторним. Коли Богдан або я сповільнювали хід, він підбадьорював нас словами: «Уявіть собі, якщо ми не втратимо темпу, то першими прибудемо до Києва і встановимо наш національний прапор на соборі св. Софії».
Він був охоплений ідеєю прибути першим до Києва й хотів і нас із Богданом заразити тим бажанням. Говорив тихо, ніколи не підвищував голосу, наче в словах його не було жодних емоцій. Його голос був голосом Організації. Час до часу, коли він розводився про відданість «нашій справі», я мав моторошне відчуття, що я слухаю виступи директорки Боцви про славетне майбутнє, якого я так щасливо уникнув. Його голос був безбарвним, монотонним, із нотками приглушеної зверхності, якщо не агресії. Якось я заговорив про це з Богданом, але він заявив, що все це виплід моєї збоченої уяви. «Пан Сорока, - сказав Богдан, - справжній патріот, нам пощастило, що він наш провідник, нам багато чого слід у нього навчитися».