Томас Масарик
СМАЖЕНИЙ ЛЕНІН
Біла Церква була колись гамірним містом, але коли ми туди прибули, вона видавалась голою пусткою. Ані головні вулиці, ані вузенькі провулки не виявляли жодних ознак життя. Маленькі, низенькі будинки, деякі ще під солом’яними дахами, здавалось, всмоктувала сила тяжіння. Ми постукали в декілька дверей - ані шелесь. Жодного звуку, жодного погляду із-за затулених запон. Ані дитячого плачу, ані собачого гавкоту, ані пташиного цвірінькання. Червона армія покинула місто два дні тому, а німецькі війська вже перекотились без зупину.
Єдиним звуком було відлуння наших кроків, коли ми йшли бруків-чаним майданом до адміністративного будинку. Проти нього стояла гранітна статуя Леніна, заввишки майже така ж, як й будинок позаду. Ще кілька днів тому Ленінові тут поклонялися як найбільшому пророкові майбутнього. Тепер, покинутий своїми покровителями, він витріщався на майдан - такий же порожній, як і його обіцянки.
Хоч хто останнім залишав адміністративний будинок, він дуже квапився. Двері було відчинено й приперто мішком зерна, щоб не затріснулися. Кімнати було захаращено відкритими скринями для боєприпасів і рушницями. У головній найбільшій кімнаті були лише лави й стіл. Цю кімнату, мабуть, використовували для зборів міськради. Над столом посеред стіни висів портрет Сталіна, на лаві лежала «Правда», так наче її хтось кинув, не дочитавши. Я помітив заголовок «Героїчний опір робітників і селян фашистській навалі».
Ми вивісили над входом синьо-жовтий стяг і обліпили місто оголошеннями, що Організація Бандери перебирає на себе владу в місті й просить населення про співпрацю.
Однак читати ті оголошення було нікому. Ми мало не цілий день бродили порожніми вулицями, сподіваючись випадково зустріти когось . Лише під вечір натрапили на дві живі душі - діда, що ганявся за своєю куркою, та старезну бабу в хустині, яка сиділа на порозі перед хатою за стіною соняшників. Коли ми розповіли, хто ми і що привело нас до Білої Церкви, вона підозріло глянула на нас, як бабця на вередливих внуків. «А ви для такого ще не замалі? - запитала вона грубим від віку голосом. - Та й чи погодяться німці на вашу незалежність? А ваші батьки - чи знають вони, де ви й що робите?» Нам ці запитання не сподобалися. Ми почервоніли й відвернулися.
Жінка сказала, що їй вісімдесят років, але виглядала вона ще дужою, а її зморшкувате обличчя нагадало мені достиглий соняшник. їй потрібно було, щоб хтось її вислухав. Розповідала, що їй пощастило пережити Першу світову, революцію й колективізацію, її чоловік загинув у шахті, а маленька донька померла від голоду у 1930-х. Вона покладала сподівання на сина - офіцера Червоної армії, але його півтора роки тому вбили у Фінській війні.
Стихла, задумалась. Потім, вдивляючись у наші з Богданом обличчя, немов прагнучи побачити наше майбутнє, сказала: «Якби мої літа назад, я б не хотіла знову бути матір’ю». її слова прикро вразили мене, адже й моя мати не знала, чим я займаюся.
Старий, її сусід, мовчки сидів, поки вона говорила. Поглядом блукав десь далеко, гейби намагаючись скласти докупи кавалки свого життя, надати йому якогось значення. Від нього смерділо махоркою. Коли баба замовкла, він відірвав шматок паперу і спробував зробити самокрутку своїми вузлуватими пальцями. Він усе слинив кінці газети язиком, але вони не трималися купи - стара слина вже не була такою липкою, а папір був занадто грубим. Він роздратовано викинув недороблену цигарку: «Єдине, чого я зараз хочу - це людської цигарки перед смертю. Може, німці бодай добрий цигарковий папір привезуть».
Він, здавалось, чекав відповіді. Ми з Богданом переглянулися, не знаючи, що сказати. Тим часом дідо знайшов м’якший папір і скрутив нову цигарку. Затягуючись, так наче то його єдина розрада в житті, він став говірким. Сказав, що за декілька днів перед німцями прибула Червона армія і всім наказали евакуюватися. Розповів також, що багато хто не хотів скоритися й тепер ховаються по лісах, вичікують, чи червоні часом не повернуться. «Ось побачите,
- сказав він, випускаючи хмару диму, - щойно червоні опиняться по той бік Дніпра, як у місті буде повно люду».
Нам із Богданом не судилося дочекатися тієї миті, бо наступного дня нам на допомогу прибули ще два загони Бандери. Нам наказали йти в напрямку Василькова - найближчого до Києва містечка - і встановити там пост, заки це зроблять мельниківці.
У вечір перед відходом до Василькова на нас чекав несподіваний бенкет. Одна з наших «похідних» груп дорогою до Білої Церкви прихопила курей і яєць на покинутому колгоспі. Чимало пір’я ми наскубали, заки кури були готові до смаження на вогні біля підніжжя статуї Леніна. Після тижнів холодного харчування вони смакували ліпше, ніж ті, які мама готувала для наших гостей.