Ми запросили на гостину й діда з бабою. Баба принесла дзбанок борщу, а дідо - пляшку самогонки. Нас вразило те, що він приніс ще й бандуру. У вправних руках цей інструмент може, сказав мені якось пан Коваль, плакати найглибшим смутком і сміятися найбільшою радістю. Я багато читав про бандуристів, звичайно, старих і сліпих, які йшли з села до села, граючи і співаючи про козацьке вільне життя, їх походи і їх страждання в турецькому полоні. Вперше я почув звук бандури після «визволення», коли до Львова приїхала капела бандуристів із Києва.
Ми зусібіч оточили старого. Тепер із бандурою на колінах він не був схожим на чоловіка, у якого тільки й мрій що гідна цигарка перед смертю. У відблисках вогню, очі його спалахували, тоді як пальці бігали від струни до струни, настроюючи їх. Закінчивши, він розкоркував пляшку, добряче хильнув і передав нам.
Я майже підскочив, як він вдарив по струнах. Бурхливий потік звуків вирвався з-під його пальців. Повінь звуків із часом спала до меланхолійного струмка, а тоді знову зриналась у височінь, як каскади на хвилеподібному кадансі. Нараз його хрипкий баритон заполонив майдан, немов кидаючи виклик небесним силам слухати його співу. Співав про Байду...
Козак Байда боровся з турецьким султаном і російським царем. Одного дня султан послав до нього прекрасну жінку, яка напоїла його, як він гадав, медом, а насправді - сонним зіллям. Його зв’язали, закували в кайдани й повели до султана, який захоплювався відчайдухом. Султан запропонував Байді стати до нього на службу, але той відмовився. Відмовився він і від султанової доньки. Тричі його питали і тричі він відмовлявся служити зайдам. Тоді султан вирішив підвісити його за ребро - нехай так висить до скону. Однак з’явився невидимий ангел і дав Байді лук та стрілу. Байда вистрелив у султана й розколов йому голову.
Тут бандура затрепетала з усією силою, на яку були здатні дідові пальці. Струни тремтіли, голосили, плакали від радості, коли голос старого сповіщав новину про султанову смерть. Наче зачаровані, ми підскочили в танець. Побачивши нас у колі, чоловік сильніше, гучніше, швидше заграв, вкладаючи в ту мелодію всю свою душу. Ми кружляли, підстрибували, витанцьовували, гейби востаннє у житті.
Хтось гукнув: «Давайте підсмажимо Леніна!»
Вмить у багаття накидали дров. Статую облили бензином. Ще одну каністру кинули до підніжжя пам’ятника. Немов від блискавки, вогні здійнялися в небо. Ми зачудовано спостерігали, як смажився Ленін.
«Коли говорять гармати, закони мовчать».
Цицерон
«Методи Армії Свідків Єгови не годяться для провадження війни».
Гітлер
ДИТЯЧА ГРА
Наступного ранку, вийшовши з адміністративного будинку, ми почули якийсь гамір. По той бік майдану біля телефонного стовпа бавилося кілька дітей.
Ми мали йти до Василькова, але з цікавості вирішили поспостерігати. Найменшу, приблизно п’ятирічну, дівчинку прив’язали мотузкою до стовпа, за декілька метрів від неї хлопці вишикувалися в ряд. У руках вони тримали іграшкові рушниці. Найвищий із хлопців, років десяти, поводився як командир. З нагрудної кишеньки він витягнув клаптик паперу й почав читати.
Дівчинка, казав він, є дезертиркою, зрадницею батьківщини. Кара за її злочин - страта через розстріл. Він вийняв червону хустину й зав’язав очі «дезертирці».
Гра виглядала дуже реально, мабуть, діти бачили справжню страту. Вчора баба розповіла нам, що перед відступом із Білої Церкви більшовики стратили на майдані дезертира. Вони залишили його тіло прив’язаним до стовпа, щоб знеохотити інших від дезертирства, а потім поховали неподалік на пустирі.
«Стрільці» навели рушниці на проклятущу «дезертирку», командир уже приготувався скомандувати «Вогонь!». Дівча із зав’язаними очима, прип’яте до стовпа, тихенько чекало страти. Кулаки міцно стисла, а пальцями босих ніг вп’ялася в землю. В ту мить, коли вже все було готове до страти, «дезертирка» раптом верескнула з болю - її в ногу вжалила бджола.
Командир дав дівчинці прочухана за те, що вона зіпсувала гру, деякі «стрільці» покидали зброю й помчали їй на допомогу. Водночас по той бік вулиці почувся тупіт кінських копит.
«Солдати!» - загаласували діти й розсипалися навсебіч, як жменька гороху.
Ми з Богданом інстинктивно вскочили до будинку з криком «Тривога!». З вікна ми побачили, як на майдан в’їхало троє чер-воноармійських вершників. Ніздрі їхніх коней тремтіли, з писків йшла пара. Вершники, здавалось, не знали, куди податися. Зупинилися, витягнули мапу. Ми бачили, як вони розмахували руками, зиркали довкола, знов шукали щось на мапі, не звертаючи уваги ані на наш синьо-жовтий прапор, ані на дівчинку, прив’язану до телефонного стовпа. Нічого не бачачи, вона, либонь, вважала, що хоч що відбувається - це частина гри.