Чи й нам із Богданом судилося тут животіти? Ворота табору для військовополонених були метрів за двадцять.
Стривожені, ми не зрозуміли наказу вартового й попрямували до воріт. Він зупинив нас, вказав на цегляну будівлю й наказав іти туди. На диво, він не пішов із нами. Що це - пастка?
Йшли ми повільно, ще повільніше я відкривав двері.
Ми опинилися в освітленому приміщенні завбільшки як невеличка спортзала, де досить таки чиста підлога була встелена сінниками. Що за чудасія? Після цілоденної подорожі вибоїстими дорогами у вантажівці ми вже ні над чим не замислювалися. Забувши про спрагу й голод, ми впали на сінники й позасинали.
Наступного дня до нас приєдналися дві вантажівки «наших». Серед них був «провід Організації» з Житомира і члени двох загонів, що прийшли нам на зміну в Білій Церкві. Виявилося, що два дні тому S.D. почала систематичні арешти наших загонів, щоб не дати Організації пробратися до Києва і встановити там власне врядування. Підозрілим було те, що пана Сороки - провідника нашої групи, а потім координатора руху всіх груп у Житомирі - серед затриманих не було. Припускали, що він - німецький агент, який здав німцям мережу загонів. Почервонівши, Богдан визнав, що помилявся, вважаючи пана Сороку «справжнім патріотом, відданим нашій справі».
Тепер нас було понад шістдесят. Військовополонені мали всі підстави нам заздрити - ми спали під дахом, мали коци, воду, хліб, щовечора суп, їх натомість тримали просто неба, під дощем і сонцем, спали вони на болотяній землі, пухли від голоду.
Одного разу ми з Богданом йшли стежиною між будинком і огорожею й несли хлібину з комісаріату. Сотні простягнутих рук і тужливих голосів благали в нас хліба. Ми розломили буханку і кинули за огорожу. Господи, що тут почалося. Полонені рвонули туди, де мала впасти хлібина. За мить там була вже величезна купа тіл, що тлумили один одного. Ми не бачили, чи хто зловив хлібину, але, коли люд розійшовся, декілька тіл залишилися лежати втоптаними в болото.
Спантеличиш, ми роздумували над тим, що ми зробили. Ми мали добрий намір, але завершення..?
Це мені пригадало вчення з катехизму. Коли священник повчав нас, що «добрий» намір робить зле діло добрим, а злий намір робить добре діло злим. Який дурний цей представник Бога мусів бути. Ми бачили на власні очі, що добрий намір може знищити людей.
Військовополонені мучилися холодом і голодом, а ми - непевністю в майбутньому. Німці добре нас годували, але не казали, що робитимуть далі. Здавалось, вони й самі нічого не знали. Sonder Dienst затримав і привіз нас до табору, а табором керували Werm-acht (військові) одиниці. Деякі з наших провідників вважали, що хвилюватися непотрібно, це все «просто непорозуміння» - коли нас привезуть до Львова, «наш уряд звільнить нас». Найвисокопос-тавленіші стверджували, що «німцям доведеться ще й вибачитися за це непорозуміння, бо без нас війни їм не виграти».
Ми дізналися про перебіг війни випадково, коли Богдан знайшов у їдальні зімнуту німецьку газету. Вона була датована 24 вересням 1941 року. В ній йшлося про «найбільший нищівний бій у світовій історії на південь від Києва». В тому бою, згідно з газетою, Червона армія втратила тисячі гармат, танків, понад півмільйона солдатів взяли в полон. Ці втрати, як писали в газеті, свідчили, що остаточна поразка ворога вже близько. Немов щоб усунути останні сумніви в перемозі німців, у статті на тій самій сторінці йшлося про якогось Парацельзуса - «німецького генія», який ще чотириста років тому передбачив велику перемогу Третього Райху.
Все зрозуміло: Київ у руках німців, Німеччина виграє війну. Наш провід декілька днів без зупину обговорював цю звістку. Я вже знав ту статтю мало не напам’ять. Я запам’ятав дату її публікації, бо через десять днів, зранку 4 жовтня, викликали двадцять одного з нас. Серед викликаних були наші провідники і, як не дивно, ми з Богданом. Надворі нас чекала крита військова вантажівка.
Ми зійшли на кузов, а за нами - озброєний солдат. На наші розпитування він неохоче відповів, що ми їдемо до Лемберґа. Всі несказанно зраділи. Один із провідників впевнено вигукнув: «А що я вам казав - скоро ми будемо вдома і вільні!»
«Малі завжди платять за дурощі великих».
Жан де ля Фонтен
ПРИЙОМ У ЛЬВОВІ
Під вечір ми приїхали у передмістя Львова. Вартовий відхилив завісу. Нашу дрімоту розвіяла хвиля прохолодного осіннього повітря. Коли Богдан захоплено вигукнув: «Ми у Львові!», всі скочили на рівні ноги. Наш вартовий і оком не моргнув. Він був таким же стриманим і байдужим, як і впродовж усієї подорожі. То був \Ver-тасМ солдат, а не 8Б-есівець, і це завдання могло бути занудним для нього.