На п’яту неділю в Лонцькі нам дали горнятко зупи в полуднє. То була справжня зупа з локшиною, морквою і присмаком курячого бульйону. З цього дехто виснував, що німці змінили ставлення до нас і невдовзі випустять. Інші вважали цю зупу наслідком суттєвого прориву на фронті. Може, росіяни вже здалися. Відрізані від світу, ми могли хіба вибудовувати теорії - часу для цього було вдосталь.
Подумки стежачи за шляхом локшини моїм стравоходом, я дослухався до вдоволеного, котячого муркотання свого шлунка. Втім, скоро його заглушили звуки знадвору. На подвір’я в’їхало невеличке відкрите авто з водієм і двома S.D. Ми прикипіли до вікна.
Невдовзі колона з п’яти вантажівок і двох відкритих легкових авто в’їхали на подвір’я й зупинилися вздовж адміністративної будівлі. Мені мріялося, що з тих вантажівок розвантажать паки локшини. Але то було лише марення - з них виходили люди, дійсні люди, чоловіки й жінки, тільки дорослі.
Вони видавалися не простими людьми, а радше багатими містя-нами. Були добре вбрані - деякі чоловіки були у двобортних костюмах, краватках і капелюхах, інші - в зимових плащах із хутряними комірами. Лише декілька були без краваток. Один високий статечний, у Борсаліно, виглядав як знатний джентльмен і нагадував мені пана Коваля. Більшість жінок мали на собі вишуканий одяг
- кожушинки або ж плащі з лисячими хвостами. Вони здавалися б весільними гостями, якби не валізи. Вони сюди не підходили. Ми напружували уяву, намагаючись вгадати, хто це такі.
Внедовзі вантажівки поїхали геть. Чоловіки й жінки сиділи на своїй поклажі, як на вокзалі, немов чекаючи запізнілого потяга.
Зацікавлені новоприбулими, ми безконечно перераховували їх, ніяк не могли дійти згоди, але зрештою зійшлися на числі 154. Дивним було те, що вони здавались анітрохи не стурбованими, спокійними, заколисаними. Хіба вони не знають, де опинилися? Якби в блондинки та офіцера, які нас так гостинно прийняли, не був сьогодні вихідний, гарчання добермана і свист нагайки миттю збудили б їх.
Нарешті офіцер, що супроводжував їх, вийшов на верхній майданчик сходів адміністративної будівлі й попросив уваги. Він взяв список, і ті, чиї імена він називав, мали брати свою поклажу, підходити до входу нашої будівлі й ставати у дві шеренги. Його слова чітко було чути в нашій камері. Називав ім’я за іменем. Усі вони скидались на єврейські.
Ось і вся загадка. Новоприбулі - євреї. Вони розмовляли польською й відрізнялися від яворських євреїв, яких до приходу росіян було в нас чимало. Більшість із них жили в долішньому кінці села, біля млина й залізничної станції. Лише родина Ройзи мала будинок із невеличкою крамничкою і пекарнею в горішньому кінці, неподалік від нас. її сім’я розмовляла ідиш, а також мішанкою ламаної польської й української. Влітку мама посилала мене до Ройзи за цукром, сіллю, дріжджами, а іноді за свіжим житнім хлібом, який так любили наші гості. Траплялося, я зустрічав на ґанку її дідуся, загорнутого в молитовне покривало з дивною чорною коробочкою на голові. Іноді він мав на собі чорний кафтан, сидів у кріслі-гой-далці й погладжував густу сиву бороду. Його довгі, пухнасті пейса, здавалось, носилися в повітрі. Обличчя мав рожеве і гладеньке, як мармур. Скидався на Бога на церковних образах. Коли я ще не вчився у Львові, мене все дивувало, чому наш священик не запрошує його на недільні відправи.
З’юрмившись біля вікна, ми спостерігали, як обидві шеренги вирушили до нашої будівлі. Рухалися вони повільно, урочисто, немов похоронна процесія, волочачи свої поклажі. Не перемовлялися. Не перезиралися.
Важку тишу було порушено лише, коли пан у «борсаліно» спіткнувся об сусідову валізу. Він впустив чемодан, який ніс на плечі. Той впав і відкрився - все висипалося. Ми думали, що вартовий накинеться на нього, але сталося неймовірне - вартовий допоміг йому позбирати речі й закрити валізу.
Нарешті вся процесія ввійшла до будинку. Тепер до нас доносилося лише глухе траскання дверей на поверхах вище. Все стихло. Чутно було лише кроки вартових.
ЗАБЛУКАЛИЙ ГОРОБЧИК
Починаючи із зупи з локшиною, яку ми отримали у день прибуття євреїв, їжа ставала дедалі ситнішою і смачнішою. Не було більше горнят каламутного ледве теплого пійла, в якому де-не-де траплялася крупа. Одного дня вівсяна зупа була така густа, що її важко було пити. Оскільки ложок у нас не було, я вичерпував пальцем ту зупу собі на долоню і вже звідти вилизував її.
Поліпшення їжі збігалось із днем прибуття євреїв. Чи поліпшили її тільки задля них? Саме таким питанням переймалася вся наша камера. Нарешті дійшли згоди, що це сталося таки через них. Вже спочатку з євреями поводилися краще - їм дозволили взяти з собою речі. Вони, мабуть, мали подушки, коци, рушники - все, чого нам так бракувало.