Це зродило заздрість та обурення.
- Чим ми гірші від євреїв?
- У нас німці забрали все, навіть шнурівки.
- Євреї всюди вміють скрутити, навіть у тюрмі.
- Бо вони «вибраний народ»?
- А ми хто!
Я також вважав, що так нечесно. Спати на голій, холодній бетонній підлозі - не велике задоволення. Бодай би я мав светр. Сорочка та штани на мені були брудні й прочахли запахом камери. Рідна мати не впізнала б. Я не вмивався від дня нашого прибуття до Лонцькі, як і всі інші - тут не було жодної мийки. Не дивно, що вартовий кликав нас «die schwarze Teufel»*. Це коли він був у доброму гуморі, інакше ми для нього були просто «8сЬеіззкег1е»*.
Ставлення до нас стало ліпшим відколи прибули євреї. Також після їх прибуття ми знайшли порожню пляшку з-під горілки в туалеті на другому поверсі. Ми використовували її для малої потреби. Дотепер ті, хто вже не міг втерпіти, робили це через спостережний отвір у коридор. Тепер, коли пляшка була повна, ми виливали її вміст через вікно на подвір’я.
Та «єврейська пляшка», як ми її називали, нам добре прислужилася. Але одного дня, коли ми випорожнювали її, перед вікном раптом з’явилася рука, схопила пляшку і шпурнула нею по ґратах. Пляшка розбилася, забризкавши нас сечею і засипавши осколками скла. До вікна нагнулася блондинка. Розмахуючи нагайкою, вона кляла нас і обіцяла «відтяти нам хвости», якщо ще раз зловить нас на чомусь подібному.
За мить у нашій камері з’явився вартовий і зажадав знати, де ми взяли пляшку. Всі мовчали, а він стояв, розчервонівшись, і тицяв нам своїм ціпком попід носи. Він всіляко обзивав нас і казав, що нам місце в свинарнику, з чим я мовчки погодився, бо там принаймні є солома на підлозі та їжі більше.
Він наказав нам позбирати друзки, а щоб впевнитися, що в камері не залишилося жодного осколочка, звелів по черзі зняти одяг і повивертати всі кишені. Втім один кавалок скла з гострим кінцем все ж залишився. Один із наших сховав його в роті.
Уламок скла для нас був неабиякою цінністю. Це була єдина в камері річ, що належала нам. Щоразу, як вартовий підходив до нашої камери, хтось ховав те скельце до рота. Коли він йшов геть, ми невимовно тішилися тим, що перехитрили його. Скло служило нам і практично - для заточування нігтів після обкутування, для дряпання написів на стінах, для підрахунку днів. Щодня нова позначка на стіні.
Одного разу, оглядаючи стіну, ми з Богданом помітили якийсь напис під шаром штукатурки. Стираючи слиною і віддираючи склом вапно, ми рядок за рядком читали вірша:
Мій друже дорогий,
Скажи мені, чому,
Коли весняне сонце Є тепле і ярке
І купає своїм промінням все живе,
Мій смуток не має кінця?
Якщо ти знаєш,
Я блягаю тебе, скажи мені:
Погладить колись Сонце моє лице,
Чи зів ’яну я, як Осінній листок В моїй
Задушній келії?
Однієї ночі я прокинувся і розмірковував, хто б міг бути автором тих віршів, аж ось почув скрегіт вхідних дверей. їх відчиняли раніше, ніж звично. Потім я почув кроки вартового поверхом вище. Невдовзі грюкали двері до коридору, почулися крики: «Auf! Auf! Встати! Heraus!» Дивно, адже дотепер нас завжди першими будили і вели в туалет.
Сходами, що вели на другий поверх, тупотіли підбиті зольніками чоботи. Тепер уже вся камера прокинулась і дослухалася до того, що відбувається. На мить нашу увагу відвернуло цвірінькання якогось горобчика, що випадково приблукав до в’язничного подвір’я. Всі прикипіли до вікна, сподіваючись побачити пташку. Натомість побачили лише двох вартових, які кудись дуже квапилися.
Вартові супроводжували групу похапцем одягнутих людей. Дехто ніс невеличкі валізи, однак більшість тримала якісь на скору руку позбирані речі. Вони розгублено тупцяли. Незважаючи на численні накази, вони ніяк не могли вишикуватись у три шеренги. Вартові взялися шикувати їх кулаками. В сірих сутінках світанку ми бачили їхні обличчя - затуркані, занімілі, нерухомі, вражені.
Під’їхала крита вантажівка й, розвернувшись, зупинилася посеред двору. За декілька хвилин з’явилось авто з відкидним верхом.
Поруч із водієм сидів S.D. з автоматом на колінах. Авто зупинилось перед вантажівкою.
На сходах адміністративної будівлі з’явилась блондинка. Вбрана як завжди - чорні чоботи, штани для верхової їзди, білий светр із високим коміром. Нагайку тримала, як тримають квіти. Вона сходила помалу донизу з доберманом на шворці - це нагадувало мені сцену з якоїсь опери.