У супроводі двох вартових вона перерахувала в’язнів - тридцять шість. Потім наказала їм покласти долі все, що мали в руках, зняти плащі, піджаки, взуття. Виконали. Однак, коли вона наказала чоловікам зняти також сорочки і штани, а жінкам - сукні, ніхто й з місця не зрушив.
Блондинка аж почервоніла від люті. Один із вартових заверещав: «Геть одяг, verfluchte Juden!»* Вона спустила добермана. Скоро всі тридцять шість стояли в самій білизні. Далі їм наказали стати в чергу позаду вантажівки.
Один за одним вони заходили до кузова. їх посадили в чотири ряди, коліна наказали підтягнути, а ноги розставити. Проте в останнього ряду ноги стирчали назовні. Вартовий заштовхав їх досередини й затягнув брезент. Мої долоні вкрилися холодним потом при думці, що таким може бути й моє майбутнє.
Під’їхало ще одне авто з трьома S.D. і зупинилося позаду вантажівки. Вони перекинулися кількома словами з блондинкою. Знову перевірили, чи добре закрито вантажівку. Глухий скрегіт металевої брами засвідчив, що її відчинили. Короткий свист. Процесія зникла за рогом будинку.
МИ НАСТУПНІ?
Похмуру тишу камери порушував лише траурний лемент Степана, нашого однокамерника. «Господи, помилуй» якраз відповідало оказії, бо щодо долі євреїв ніхто жодних надій не плекав. Саме Степанові найбільше пристало співати ту пісню, бо перед тим, як приєднатися до Організації, він вивчав богослов’я. Однак коли він почав відмовляти панахиду, тужно голосячи «Господи, спаси наші душі!», ми злякалися за його глузд. Та він наполіг на своєму, кажучи, що після нашої страти не буде кому відправити панахиду, то чому не зробити це заздалегідь, поки ще живі.
Того дня ми перестукувалися аж до пізньої ночі. Оскільки камери десята й одинадцята виходили вікнами на двір, то їхні мешканці також бачили від’їзд євреїв. Кожного з нас турбувало одне єдине запитання: «Ми наступні?»
Це запитання не давало нам спокою дедалі більше - бо ми були свідками вивозу ще трьох груп євреїв.
Тепер залишилися тільки наші камери. До тривоги доєднувався ще й голод. Сніданки нам знову приносили нерегулярно, а зупи стали водянистими. Суперечки спалахували, як степові пожежі.
- Німці не наважаться такого з нами вчинити. Нас сорок мільйонів. їм не перемогти без нас...
- Розплющ очі! Вони не ліпші за москалів. їм потрібні лише наша земля й дешева робоча сила...
- Німці цивілізовані, це ж не московські варвари...
- Та невже? Хіба не Гітлер писав, що ми просто «воші на поверхні землі»?
- Це якась помилка, коли все з’ясують, нас випустять...
- Випустять до пекла...
- Навіть коли нас не стане, нашу справу продовжать, адже нас маси...
- Що можуть маси без належного проводу..?
- Чи не без тебе! ? Ліпше здохнути, ніж стати під твій провід...
Поза тим усі наші дні проходили однаково. Прокидалися на
світанку від стукоту в двері, нас вели до туалету, назад до камери, давали горнятко кави і скибку черствого хліба, потім я роздивлявся стіни, пускав слинки при думці про зупу, яку приносили о п’ятій годині, вдавав, ніби я деінде, уявляв собі сонце, намагався не думати про маму й пана Коваля, бюро якого було лише за декілька кварталів, на вулиці Технічній, 1. Дні переходили в ночі, а низка відміток на стіні ставала дедалі довшою.
Минуло вже декілька тижнів відколи поїхали євреї. На диво, відтоді до Лонцькі не приводили нових в’язнів. Тепер дехто з наших вважав, що нам судилося залишитися тут довіку. Я мав таке відчуття, ніби чекаю потяга і не знаю, чи він коли прибуде, чи ні. Натомість «провідники» з одинадцятої камери не сумнівалися в нашому майбутньому. Вони відстукали нам по стіні, що нас не спіткала доля євреїв завдяки митрополиту Шептицькому, архієпископові Львова, який мав переговори щодо нас із німецькою владою. Архієпископ був народником, якого поважали всі окупанти, навіть росіяни не наважувалися зачіпати його. «Він переконає німців,
- вважали наші провідники. - Це ж у їхніх інтересах».
Невдовзі вони зрозуміли, якими дурними були.
Зазвичай першою будили нашу камеру, вели до туалету, відправляли назад. Далі цю процедуру проходила десята камера, а тоді - одинадцята. Того ранку всі три камери розбудили водночас, усіх вивели з будинку. На подвір’ї вартові наказали нам вишикуватись у три шеренги. Я стояв поруч із Богданом, ми чули, як наші зуби цокотали від холоду і страху. На мить ми зустрілись поглядами - слів не треба було. Я розумів про що він думає: скоро приїде вантажівка. Перед моїми очима промайнула картина, як євреїв ладували, наче худобу. На цю згадку мене пройняло холодом, усі інші відчуття завмерли. Єдине, чого я бажав - це зігрітися. Все інше було байдуже.