6:00 - нас будить свисток вартового. Захвилину-дві він заходить до нашої камери. Хто перший його побачить, кричить «Achtung!» Усі встають, виструнчуються, вартовий наказує трьом відчинити вікна, ще двом - взяти посудину із сечею, далі всі йдуть - за ним до туалету. Там є один унітаз, яким нам нечасто доводиться користуватися, і один умивальник.
Повернувшись до камери, складаємо матраци й коци в охайні купи. Так вони стоятимуть до ночі, бо нам суворо заборонено користуватися ними впродовж дня. За порушення цього правила позбавляють вечері. Далі прибираємо - збираємо всі соломинки, що випали з матраців.
7:00 - приходить вартовий, робить перекличку. Ми чекаємо на нього, вишикувавшись у три шеренги. Старший, що стоїть на чолі першої шеренги, кричить «Achtung!» Ми стоїмо струнко, а він звітує за звичною формулою: «Камера № 59: п’ятдесят чотири в’язні, присутні всі, все гаразд». Перелічивши нас, вартовий оголошує «Вільно!» і переходить до огляду матраців і коців, перевіряє вікна
- чи бува яку дошку не відбито. Коли він йде геть, старший знову кричить «Achtung!», ми виструнчуємося, а після того як вартовий зачиняє за собою двері, співаємо «Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни...»
8:00 - довгоочікувана мить - сніданок. Ставши в чергу, ми чекаємо, поки вартовий відчинить двері. Двоє в’язнів приносять казан із кавою. Один із них дає нам по півлітровому бляшаному горняті, а інший наливає туди каву. Третій роздає хліб - 1/5 КотіззЬгоІ;, як вони його називають. Це вдвічі більше, ніж у Лонцькі. Багато хто заздрить в’язням, які працюють на кухні. Це заняття привілейоване, його доручають за старшинством.
Не хотів би я дочекатися таких привілеїв.
8:30 - порожні горнята перелічують і забирають до камери. Ми вільні робити що заманеться, аж до вечері. Можна стояти, сидіти, от тільки лежати не дозволено. Можна дрімати, мріяти, шкодувати себе. Можна розмірковувати про таїну життя і смерті. Можна звинувачувати за наші долі Сталіна, Гітлера, Бога або збіг подій. Можна дорікати собі за дурість. Багато чим можна займатися. Але найважче звинувачувати себе.
18:00 - подія дня - вечеря. Кажуть, історія повторюється. В Монтелюпі вона повторюється щоденно. Пронизливий свист знаменує початок вечері. Ми шикуємося в три шеренги. Вартовий відмикає двері. В’язничний кухар - найпривілейованіший арештант
- подає вечерю власноруч. Він тримає великий черпак, як колись королі тримали скіпетр, і, навіть не дивлячись на нас, занурює черпак у суп - ячмінний або з локшиною. Клопіт у тому, що зупа у великому казані на дні густа, а зверху - сама вода. Тому дуже важливо, як глибоко кухар занурює черпак.
Одного дня, стоячи в черзі, я пробував загіпнотизувати кухаря, щоб він дав мені густого навару з дна. Та коли моя черга прийшла, він черпнув лише по поверхні й налив мені каламутної юшки. Зазвичай, як і інші за таких умов, я б просто повернувся і пішов геть розчарований, сподіваючись, що завтра пощастить більше. Натомість я вилив ту водицю назад до казана та ще й так, що вона розхлюпалась, забризкавши кухареві обличчя.
Ошелешений, він глипнув на мене своїми блакитними, сливе безбарвними очима. В них відчувалась слабкість. Я твердо подивився на нього і рішучим рухом простягнув горня. Якусь мить він вагався. Тоді відвів погляд, занурив черпак на дно й налив мені густого варива.
Після вечері ми знову займаємося чим завгодно до 21:00, коли починається вечірній огляд. Як і вранці, ми стоїмо струнко, коли старший звітує «Камера№ 59: П’ятдесят чотири в’язні, присутні всі, все гаразд». Вартовий перелічує нас, перевіряє вікна, йде геть.
Якось інспекцію проводив новенький. Йдучи з камери, він сказав gute Nacht, добраніч. Усвідомивши, що вартовому таке казати не годиться, він зашарівся, сказав entschuldigung, перепрошую, після чого зашарівся ще більше.
За таким розкладом часу в нас було доволі. Люди на волі, навіть наші вартові, які увесь час працюють - могли бути заздрісні. Однак Василь, наш доморощений філософ, поведений на помпезних, банальних твердженнях, ліпше знався на цьому. Він казав, що «час без волі марний, а воля без часу - зайва».
ВЛАДА ЛЮДЕЙ ТА ВОШЕЙ
За декілька тижнів пристрасті вляглися. Напруга спала. Спочатку здавалося, що мельниківці та бандерівці ніколи не зможуть мирно співіснувати в одній камері. Суперечки спалахували, як степові пожежі. Основним питанням було «Хто винен у розколі Організації?» Кожна фракція обвинувачувала іншу. Були й такі шибайголови, що хотіли просити коменданта розсадити нас до різних камер. На щастя, поміркованих було більше. В нашій фракції до них належали професор Кордуба і Василь, наш філософ; у мельниківців - Сенатор і Полковник.