Мені його лекція була цікавою, бо я ніколи не замислювався над такими серйозними справами. Однак здалося, що він ходить колами. Коли він втретє сказав, що не може бути свободи без держави і що «наша держава буде державою свободи», Богдан підняв руку й запитав, чи будуть у нашій державі в’язниці. Мовець із ентузіазмом відповів: «Звісно, будуть. Чи ти думаєш, що може існувати держава без в’язниць?» Богдан прийняв таку відповідь, але мене вона стривожила. Як в’язневі мені понад усе хотілося бути на волі. Я підняв руку і, зібравши всю свою мужність, сказав, може, й трохи наївно, що для мене воля означає відчинені двері всіх в’язниць.
Мовець відказав, що моє зауваження «наївне і дитяче». Він довго розводився про це, зверхньо дивлячись на мене, і закінчив тим, що я ще замалий, щоб зрозуміти такі складні проблеми. Я маю хіба слухати.
Полковник перебив його:
- Пане, Міністре, - сказав він якомога саркастичніше, - хіба ви не знаєте, що держава - це паразит, гнобитель свободи? Вона п’є людську кров, як воша. І ви називаєте це волею?
Всі прикипіли поглядами до Полковника. Міністр до такого був не готовий. Він спромігся лише відповісти, що «наша держава буде іншою, зовсім іншою».
- Тобто ще деспотичнішою, бо ви будете диктатором! - відрубав Полковник.
Не знаючи, як реагувати, мовець розлютився. Він не почервонів, бо в жилах мав не так багато крові, але добряче напосівся на Полковника. Називав його і анархістом, і махновцем, і приблудою-козаком, і безпринципним опортуністом.
Я поняття не мав, що означала більшість із тих епітетів, однак Полковника вони образили. Він встав, випростався і зі стиснутими кулаками посунув на Міністра. В останню мить наш старший вскочив поміж них і розборонив їх. Полковника звинуватили в тому, що він поводився «нетактовно».
Тепер усі розмовляли на підвищених тонах. Поки вони сварилися і сперечалися, ми з Богданом стояли збоку, адже були «малі й зелені». Мало хто став на бік Полковника. Коли всі трохи охололи, лекція продовжилась. Останнє слово залишилося за Міністром: «Хоча в’язниці - це зло і їх кількість, мабуть, слід зменшити, однак вони завжди будуть невід’ємною частиною людського суспільства».
Борючись із собою, я намагався зрозуміти, як в’язень може відстоювати необхідність в’язниць. Я обмірковував це питання мало не до півночі, коли Богдан вже солодко похропував. Його ніс постійно був забитий. Щось мені підказувало, що якби наші провідники захопили владу в свої руки, вони без жодних вагань засадили б мене вдруге за найменший прогріх.
На щастя, такі болючі питання підіймали не на багатьох лекціях, більшість із них минали мирно. Так само, як Сенаторові, мені сподобалися й лекції нашого старшого - професора геополітики. Щоб показати зв’язок між географією і політикою, він брав нас у мандрівку різними континентами, пояснював міграцію народів, розвиток держав на берегах рік і в долинах. Ми побували з ним біля Нілу й Гангу, Амазонки і Ріо Гранде, Дніпра і Волги.
На знак визнання його талантів начальник в’язниці дозволив йому тримати олівці, щоб малювати мапи. Невдовзі наша камера скидалась на світ у мініатюрі - всі його континенти, океани, гори, міста, пустелі, ріки й долини розкинулися на стінах. У такому оточенні мені здавалося, що я живу в глобусі, в центрі земного ядра.
Спочатку всі ті мапи створювали ілюзію простору, та згодом вони почали гнітити мене. Життя в цьому мініатюрному світі було ще замкнутішим, ніж в тісній камері Лонцькі. Від думки, що там, за мурами Монтелюпи є величезний світ, мені так і кортіло взяти вибухівку й підірвати до дідькової матері всі ті континенти. Тоді я принаймні знав би, за що сиджу.
Якось під час того, як я до пізньої ночі розмірковував про своє ув’язнення, про можливість того, що вже ніколи не побачу денного світла, я заздрив Богданові - тієї ночі він спав так безтурботно і спокійно. А я спати не міг. Я вп’явся поглядом у жарівку, немов хотів змусити її погаснути. Мав би я камінь, я б розтрощив її на друзки.
Однак потім я заплющив очі й натягнув коц на обличчя. То було 6 січня - Святий Вечір. Я уявляв себе в рідному селі, в Яворі.
Дитиною я не міг дочекатися Святої Вечері. До неї сідали, коли з’являлася Північна Зоря. Я стояв на ґанку і чекав, поки денне світло потьмяніє, небо потемніє, а на небосхилі засяє перша зірка, тоді я прожогом біг до хати і кричав: «Зірка! Віфлеємська зірка!»