Ось нарешті моя черга. Мені мало очі не повилазили, так я припав до тієї дірки в дошці. Сонячне світло! Я бачу його на власні очі! Власне, на одне око, бо для двох шпарина була замала. Переді мною простягалася низка дахів, далі майдан, а за ним - висока будівля. Я подумав, що то Оперний театр, як у Львові. Проте то, мабуть, був залізничний вокзал, бо там юрмилася сила-силенна народу. До того ж, над входом до споруди висів величезний годинник із римськими цифрами, з тих, які встановлювали на всіх станціях Австро-Угорської імперії.
Мою увагу привернув чоловік у лахмітті, що сидів на дерев’яному ящику, ліворуч від височезної арки входу на станцію.
Він, мабуть, був жебраком - жінка з важкезним клунком за плечима кинула щось - либонь, монетку - в його простягнуту руку. Не встиг я його як слід роздивитися, як старший у камері сказав, що мій час збіг. Чоловіки за мною нетерпляче чекали своєї черги.
Відходячи від вікна, я брав із собою все, що щойно бачив - сонце, небо, будівлі, жебрака.
Відтоді я спостерігав за ним щодня. Заплющивши одне око, а друге якнайближче притуливши до шпарини, я цілив мій зір на його постать. І хоч я не міг чітко бачити його обличчя через віддаль та його величезні окуляри проти сонця, які він ніколи не скидав, уява моя малювала його лагідним, поораним зморшками, з глибоко посадженими очима в облямівці густих брів.
Того дня «вошиної години» не було. Нам на думці було інше. Ми не знали, що відбувається в світі. Чи триває ще війна? Чи далеко просунулися німці? Чи Москва вже в їхніх руках, чи, може, росіяни змогли стримати наступ? Що робить Англія? Чи переконала вона Америку вступити у війну?
Запитання і тільки запитання. Єдине, що ми знали напевне, - це те, що якщо німці переможуть, ми приречені. Дехто сподівався, що росіяни і німці перетовчуть одні одних, тоді ми зможемо повернутись на свою землю.
Вночі мною опановувала меланхолія. Я не відводив погляду від жарівки, що висіла наді мною, наче очікуючи від неї відповідей. Жарівка була незворушна. Навіть не мерехтіла.
Заплющивши очі, я побачив маму. Вона була у «великій кімнаті», в ліжку, не спала, думала, де я, що зі мною. «Чому ж він не дається чути?» Встала, дивиться у вікно на місяць уповні, немов сподіваючись, що я раптом з’явлюся звідтіль.
Пішла на кухню, запалила нафтову лампу, сіла за стіл. Тепер її обличчя освітлювало м’яке сяйво, обличчя те було стривожене, але не стурбоване. її великі чорні очі обрамовані гладкою дугою брів. Такі обличчя я бачив на образах у соборі св. Юра. Щось у ньому свідчило, що в її душі є такі закутки, куди вона нікому не дозволить вступити.
Бере з шухляди зошит, який я залишив під час своїх останніх вакацій в Яворі, сідає писати.
«Шановний пане Ковалю.
Сподіваюсь, цей лист застане Вас здоровим і в доброму настрою. Писала’м Вам три місяці тому, але відповіди не одержала. В тому листі просила’м Вас розказати мені про Михайла, що він там поробляє. Я є певна, що ведеться йому незле, але на війні всяке може статися. Спочатку, коли Ви мені не відповіли, я думала, що з Михайлом приключилася якась прикрість і Ви вагаєтеся сказати про це мені. Але тепер, після трьох місяців, я переживаю за Вас. Чи з Вами все гаразд? Будьте ласкаві, відпишіть мені, інакше я буду думати, що Ви приховуєте щось про Михайла.
Знову дякую, що взяли його під своє крило. В квітні йому буде вже сімнадцять, отже, він зможе сам про себе дбати або й вам допомогти. Ви так много зробили для нього і для нашої фамілії. Без Вас ми загинули б наприкінці Першої світової війни. Ви прийшли якраз вчасно, як янгол-хоронитель, і врятували нас. Не знайду слів, щоб висловити свою вдячність Вам.
Марися».
Я дивився, як вона перечитує листа в тьмяному світлі лампи, що звисала зі стелі й пригадав ту мить на станції в Яворі перед посадкою на потяг, коли мене відправляли до Львова, «у світ, щоб стати мужчиною». Вона обійняла мене, тоді випустила, подивилась у вічі, немов намагаючись побачити моє майбутнє, знову обійняла і поцілувала.
Свист вартового, що оголошував початок дня, поклав край моїм нічним маренням. Та я думав про маму і вдень. Вона не знала, що пан Коваль й гадки не має, де я. Він міг здогадуватися, куди я попрямував, але звідкіля йому було знати, що п’ять місяців я провів у Лонцькі, за декілька кварталів від його бюро, а тепер-от сиджу в Монтелюпі.