Наш «уряд» одностайно вирішив, що ми маємо «гордо» визнавати своє членство в Організації та позицію в ній, інакше «німці не сприйматимуть нас серйозно». Ми з Богданом відкрито не заперечували, бо нас вважали б за зрадників, однак потай постановили не коритися цьому рішенню. Задовго до початку допитів ми вирішили дотримуватися попередньої легенди: ми йшли до Києва шукати Богданового брата. Богданові це рішення не легко далося через його палку відданість Організації. Проте я якось переконав його, що життя дорожче, ніж відданість.
За декілька тижнів Богдана викликали на допит. Як і інших, його також забрали до штабу гестапо. Його допит, як він сказав, «минув гладко». Вони морочилися з ним понад дві години, але він стояв на своєму. Моя черга надійшла за тиждень. Мене останнього з нашої камери відправили до штабу гестапо.
Мене завели до невеличкої кімнатки на другому поверсі, напроти сходів. Зайшовши до кімнати, я зніяковів, не знаючи, чого чекати. Усі наші «однокамерники», які «гордо визнали» своє членство в ОУН, казали, що допит - це просто формальність, як і всі ті папери. Зі мною та Богданом була інша річ - ми поклали собі заперечувати все. Тому Богдана й допитували дві години.
Гестапівець, який привів мене сюди, сказав сісти у крісло за дерев’яним столом. Та ще до того, як сісти, я помітив на тому столі щось схоже на тістечко. Не вірячи, я потер очі. Ні, це не просто гра уяви. То був справжній «Наполеон» у відкритій паперовій коробці, поруч із пакою охайно складних паперів.
По той бік столу, за маленькою, пласкою друкарською машинкою сидів допитувач - чоловік середнього віку в цивільному. Він читав якісь папери, либонь, рапорт про мій допит у Лонцькі. Час до часу він поглядав то на мене, то на «Наполеон».
Що це тістечко тут робить? Його пухкенький крем дражнив мене, відволікав мою увагу. Що це - жарт? Я готувався до серйозного допиту. Нарешті мені вдалося відвести погляд від тістечка і роззирнутися. Кімната була більшою, ніж здавалося спочатку. На відміну від сірої вузької кімнати для допитів із високою стелею і важкими ґратами в Лонцькі, ця кімната скидалася радше на кабінет. На вікнах навіть ґрат не було.
Гестапівець, який привів мене, сів у крісло, позаду, ліворуч. Він мав виснажене обличчя і ретельно доглянуте, поріділе, світле волосся. В його очах було щось лиховісне. Спостерігав за моїми рухами. Я відчував на собі його погляд, навіть не дивлячись на нього. Через це я ніяковів більше, ніж через «Наполеон».
Допитувач дочитав папери і поклав їх на стіл поруч із друкарською машинкою. Байдуже, мовчки глянув на мене. Потім взяв із шухляди ще одну течку і почав її читати. Тим часом я пожирав поглядом «Наполеон».
Я аж здригнувся, почувши суворий голос: «Коли ти приєднався до бандерівського руху?!»
Маючи на гадці лише «Наполеон», я був неготовим до запитання, але відповів:
- Я до нього ніколи не належав.
Не певен, що моя відповідь звучала переконливо, я робив все, що міг, щоб думати про запитання, а не про тістечко.
Він свердлив мене поглядом, немов намагаючись прочитати мої думки.
- Ти один із тих, що заперечують свою вину, тому що винні. Такі завжди так чинять. Без винятків.
- Чому ти відпираєшся? - повернувся він до мене з течкою в руках. - Тут сказано: член бандерівського руху, затриманий з іншими похідними групами в околиці Києва, поблизу фронтової лінії.
Знову вп’явся в мене поглядом.
- Ти заперечуєш, що був поблизу Києва?
- Ні, але я там був з іншої причини.
- Забудь про інші причини, байки мені не потрібні.
- Я був там із другом, із Богданом, він, мабуть, вам казав. Ми шукали його брата. Я казав про це на допиті в Лонцькі, але вони не повірили і приписали нас до бандерівців. Хіба Богдан не розповідав вам нашої історії?
Не треба було мені вживати слово «історія» - допитувач криво посміхнувся і крикнув сердито:
- Ну-ну, яка там в тебе «історія»?
Я розповів йому те, що ми з Богданом стільки разів повторювали. Його старшого брата заарештували за спаплюження статуї Сталіна. Незадовго до початку війни його перевели з Лонцькі до Києва. Ми хотіли бути там, коли німецькі війська звільнять Київ, щоб знайти його або його тіло. Адже росіяни, зазвичай, вбивали в’язнів перед відступом. Так вони вчинили у Львові.