На згадку про тіло Богданового брата я зніяковів, бо вірогідніше, що його разом із товаришем заарештували за наш із Богданом вчинок. І до Києва їх не переводили, а вбили в Лонцькі, як і всіх в’язнів, перед відступом російських військ. В газетах була знимка його тіла на горі трупів. Нас із Богданом весь час мучила його смерть, але ми намагались не говорити про це.
Я сподівався, що допитувач не помітить мого зніяковіння, тому повторив:
- Ми були близько від лінії фронту, чекали, коли німецька армія визволить Київ.
Здається, йому сподобалося, що я назвав напад німців визволенням. В його очах з’явились іскорки. Змінивши тему, він запитав:
- Скільки тобі років?
- На час арешту було п’ятнадцять з половиною.
- Ти ходив до школи?
- Так, до середньої школи у Львові.
- Яким ти був учнем?
Я не збирався вдавати із себе скромника:
- Одним із найліпших.
Тепер я знову почувався впевнено. Не чекаючи наступного запитання, я розповів, що добре знаюся на математиці й фізиці, але над усе люблю німецьку літературу, знаю напам’ять вірші Ґете і Шиллера.
- Знаєш вірші Ґете і Шиллера... - сказав він задумливо і, увіч, зацікавлено. - Які саме вірші Шиллера ти знаєш?
- «Рукавичку», - відповів я і почав декламувати.
Яка вистава! Кімнату наповнив мій глибокий голос. Я мав дриґ до декламування віршів. У школі мене часто просили декламувати через мій голос.
Я вів мову про даму, яка кинула свою рукавичку до левового лігва й наказала лицареві доказати свою любов - принести ту рукавичку. Він пішов, доказав і віддав своє життя.
Оплесків не було - коли я закінчив, панувала глибока тиша. Я сподівався, що допитувач відпустить мене. Власне, я був впевнений у цьому, коли помітив, що він кивнув і підморгнув гестапівцю. Я думав, що то сигнал забрати мене до Монтелюпи. Вперше після арешту я пишався собою і завдячував цим своєму талантові декламатора. Я вже майже встав зі стільця, щоби йти, але подумавши, вирішив зачекати наказу допитувача.
Тим часом гестапівець підійшов до мене. Зупинився за крок-два ліворуч. Я відчував на собі його погляд. Я скоса глипнув на нього. Він дивився на мене презирливо. Тиша ставала нестерпною. Та ось він її порушив. Говорив лукаво і глузливо.
- Ти вроджений брехун! Встати, коли я з тобою розмовляю!
- заволав він.
Я скочив на рівні ноги.
Він так довго дивився на мене, що я аж затремтів.
- Богдан зізнався! А ти чому заперечуєш?!
-Я не маю в чому зізнаватися...
Він не дав мені закінчити. Дав ляпаса по лівій щоці, по правій, а потім ужарив кулаком у чоло, майже зваливши мене з ніг.
- Що ти тепер скажеш? - виплюнув він, тримаючи руку напоготові для нового удару.
Я мовчав, ще розгублений по ударах, але, на диво, свідомий, що я мушу чинити опір.
- Що скажеш? - знов запитав він. Знову хотів мене вдарити, але я відхилився і заволав зі всіх сил:
- Я не маю в чому зізнаватися! Я не винен!
Сам собі дивуючись, я очікував тепер найгіршого. В тиші, що заполонила тепер кімнату, я чув швидке стукотіння свого серця.
Допитувач встав з-за столу і сказав щось гестапівцю, я не второпав що саме. Гестапівець вийшов.
Допитувач запросив мене сісти. Я витер кров із чола краєм сорочки. Перстень гестапівця розсік мені чоло над бровою.
Допитувач глянув на мене, як мені здалося, співчутливо. А може, це була тільки гра моєї уяви? Він розпитував мене про школу, про мою родину. Як називалася моя школа? Чи мав я братів або сестер? Де жили мої батьки? Що вони робили? Спокійно стенографував мої відповіді, а тоді сказав: «Скуштуй Кгстзсіїпііїс» - «Наполеон» німецькою.
БУКЕТ ТРОЯНД
Жовтень 1942 року був не за сезоном холодним. Крізь щілину в дошці ми бачили густі тумани над дахами, одного разу навіть сніжинки грайливо кружляли. Люди на вокзалі були закутані, як взимку. Жебрак біля входу до станції скидався на купу лахміття. Сидіти цілий день на дерев’яному ящику, на холоді й протягах було нелегко, але я йому заздрив. Я залюбки приєднався б до нього.
У нашій камері цьогоріч також було холодно, холодніше, ніж торік взимку. В’язницю опалювали лише годину вранці. Дехто припускав, що війна ще досі триває і німцям потрібні паливні матеріали для армії. Однак нам принаймні дозволяли користуватися коцами. Загорнуті в них, ми були схожі на якихось двоголових почвар, бо коц мали один на двох. Через холод у нас було менше лекцій і більше фізичних занять. Ми ходили шеренгою: десять кроків вперед, десять назад - більше нам не дозволяли розміри камери.
Нещодавно ми пережили ще одну навалу вошей. Мабуть, через холод - їх приваблювало тепло наших тіл. А може, й з інших причин. Ми більше не одержували додаткової порції хліба, а отже, й не мали стимулу винищувати їх так, як колись. Наш одяг частіше брали на відвошивлення, але воші вже, певне, набули імунітет. Після кожного відвошивлення вони хіба швидше розмножувалися.