Ми не хочем багато: тільки хліба і тепла, а ти даєш нам тиф і воші.
Боже!
Прийди до нас, до низу,
побудь у келії нашій місяць або два.
Якщо не прийдеш, наш висновок буде:
Ти є Люцифер у масці Божества.
Букети дедалі більше розросталися. Наприкінці тижня Богданові й мої груди вже було повністю поцятковано. Вони ані не свербіли, ані не боліли. Однак тіло кидало то в жар, то в холод, то морозило. Мені чомусь до всього було байдуже. Мною оволоділи апатія та заціпеніння.
Коли за декілька днів вартовий наказав Богданові, мені й ще чотирьом в’язням йти за ним, я навіть не замислювався, куди він нас поведе. Просто пішов...
МАДОННА-РОЗПУСНИЦЯ
Ми вийшли з вантажівки посеред бараків, огороджених колючим дротом. Після стількох місяців у камері із забитими вікнами місяць уповні та хрускотливий сніг здавались несправжніми. Нас завели до окремого бараку - великої, квадратної зали, тьмяно освітленої декількома жарівками. Вздовж стін стояли вузькі дерев’яні ліжка.
Мені дали ліжко поруч із якимсь бідолахою, з головою закутаним у коц. Як тварина, закинута в незнайому місцину, я спробував роздивитися все довкола, коли вартовий пішов геть. Нишпорячи кімнатою, я побачив Богдана - він лежав по той бік зали, підібравши під себе коц. Решта четверо з нашої групи щойно вмощувались у ліжка із того ж боку, що й я.
Глянувши на свого таємничого сусіду, я помітив, що його тіло без зупину тремтить. Одна його нога, калатала по краю ліжка так, наче жила власним життям. Цікавий, хто це, я нишком відгорнув коц із його обличчя. «Степан!» - вигукнув я. То був наш «філософ». Він не відповів мені. Його запалі очі були розплющені, але невидющі. Він був непритомний.
Степан був одним із тих дев’яти, що їх першими забрали з Монтелюпи. Інші виглядали не ліпше. їхні порожні обличчя маячіли з-під коців, мов мертві маски. їхні стогони зливалися з якимись дивними незрозумілими звуками. На одному була гамівна сорочка. Раптом він видушив із себе бичий рев, а тіло його почало звиватися й підстрибувати, намагаючись визволитися.
Роззираючись, я помітив на підлозі біля ліжок першоприбулих горнята з чимось схожим на зупу. Встромив туди палець і скуштував
- справжня ячмінна зупа. Схопив і перехилив її одним духом і взяв ще одну. Після короткої перерви почав пити й третю, але не зміг -був ситий по зав’язку. Подумавши, взяв ще два горнята й поставив поруч на ранок або навіть на ніч.
Однак прокинувшись, я й думати забув про суп. Мій сусід Степан лежав, скулившись, як кіт, обхопив голову руками, немов хотів відірвати її. Очі обманювали мене - Богдан видавався двоголовим. Близько полудня мене охопила трясця, а коли вона припинилась, тіло здалося мені чужим. Хтось гейби грався зі мною, накладаючи вуаль мені на обличчя або забираючи її. Якусь мить я чітко бачив вузол на стелі, а секунду пізніше в мене перед очима була лише розмита пляма.
Нараз переді мною став Степан, він заступив вузол на стелі. Коли мій зір прояснився, я побачив, що обличчя в нього зсудомлене, а очі, як дві глибокі прірви. Руки з пальцями, схожими на звірячі пазурі, простягайся до моєї шиї. Та нараз його тіло опустилося на мене й покотилося вниз на підлогу.
Я опинився в цілковито іншому світі, де час і простір мали інші виміри, де сила тяжіння не діяла, де послідовність подій не мала значення, а людський розум мусив коритися і поступатися силам, які чинили все на власний розсуд.
Медики називають такий стан «кризою» - стан маячення, поріг між життям і смертю. Пригадую лише окремі фрагменти.
... Літав, голий, над містом, над високовольтними лініями електропередач. Пірнаючи поміж ними, зачепив дріт. Мені нічого не сталося, просто я був уже не сам. Нас стало двоє - я і моє тіло. Спостерігаючи за ним, я побачив, як воно помчало і щезло.
Проте невдовзі моє тіло знову з’явилося. Я бачив, як його хоронили глибоко в землі, в полі, поряд із залізничною колією. Я дивився на нього з вікна потяга, який зупинився неподалік. Тіло лежало на спині з розплющеними очима. Його шкіра була бронзова, осяйна, тремтяча. Раптом потяг рушив, набираючи шаленої швидкості. Зійшов із рейок і полетів, як куля.
Я мчав разом із потягом. Однак якась сила тягла мене донизу. Я падав бездонними вихорами й штормами з блискавицями, поки не приземлився на березі океану. Там я лежав на вологому піску, а наді мною височіла величезна стіна води. Вона зростала. У вухах лунала нестямно чарівна мелодія.
Нависаючи наді мною, стіна каламутної води немов чекала, щоб перекотитись по мені. Я лежав нерухомо, голий, на холодному піску. Дедалі більші й вищі хвилі без зупину підкочувалися до мене й відходили. Пісок горів... Раптом з’явилися два мармурові леви з Порохової Вежі. Вони лежали поруч із моїм тілом, лизали його, цілували мої щоки, гиркали на стіну води, відганяючи її геть. Нараз вони звелися, щосили кинулися на хвилю води, готову мене проковтнути, і змусили її відступати...