Дивився просто на мене. Вивчав мене.
Я привітав його:
- Добрий вечір, пане!
Він здригнувся від несподіванки. В горнятку задзвеніла монетка.
- Ви сказали «Добрий вечір, пане»? - він наголосив слово «пане».
- Так, добрий вечір. Як ся маєте? - сказав я.
- Господи, хто ви ? Я вас не знаю, - він поставив горнятко на землю. - Дайте-но глянути, - сказав він і простягнув руки, намагаючись доторкнутися до мене, та я стояв задалеко. Його руки майнули в повітрі, як крила зраненого птаха.
- Ніхто ніколи не називав мене паном... Як же це? Ви ж навіть не знаєте мене.
- Та ні, знаю, дуже добре знаю. Я не раз бачив вас.
Я підійшов ближче. Він стис губи і ніби примружив очі, намагаючись згадати, чи бачив мене коли.
- То якого дідька ви раніше зі мною не говорили? - сердито огризнувся він.
- Я бачив вас здалеку, ген звідтіля, - відповів я, вказуючи рукою на фрагмент Монтелюпи, який було видно з місця, де я стояв.
- Он там, праворуч, над дахами будинків - бачите забите вікно на горішньому поверсі?
- «Бачите»? - він закусив нижню губу. Гірко розсміявся. Тремтячими руками зняв окуляри проти сонця. Дві порожні, темні заглибини, як порожні гнізда, визивно дивились на мене, над однією з них навіть брови не було. Я здригнувся.
- Робота осколка більшовицького снаряда під час Першої світової, коли я боровся за незалежність Польщі, - пояснив він, знову одягаючи окуляри.
- Мені дуже прикро, - сказав я. Несподівано вражений його сліпотою, я не знав, що ще сказати, тому повторив те «Мені дуже прикро». Відразу відчув, що йому мій жаль не потрібен, що те «мені прикро» стосується радше мене.
- Та ну, що ви! Мені не так вже й зле, - він немов намагався розрадити мене. - Живу собі у власному світі, в собі, нікому не належу, ніщо не належить мені. Ніщо не може мені зашкодити, - змовк і випростав спину. Склав руки перед собою, горнятко поставив на коліна, голову тримав зверхньо. В скельцях його окулярів мигтіли відображення подорожніх.
- Так, я втратив очі, але я можу бачити людей за їхніми голосами. Ти ще зовсім молодий хлопчина, хіба ні?
- Так, мені буде сімнадцять у квітні.
- Судячи з вимови, ти нетутешній. Що ти робиш у Кракові?
- Властиво, нічого. Я рік відсидів у Монтелюпі.
- Господи, в Монтелюпі - в тій в’язниці на пагорбі?
- Так, мене щойно годину тому випустили.
- Випустили? З Монтелюпи?.. годину тому і ти прийшов до мене...
- Так, я бачив вас чи не щодня через дірку в дошці, якою було забито вікно нашої камери. Ви єдиний, кого я знаю в Кракові. Ви мій друг. Я мусив вас побачити.
Він усміхнувся.
- Такого зі мною ще не було... ніколи... ти прийшов побачитися зі мною...
Ми обидва змовкли. Повітря розітнув пронизливий свист потяга, що прибував на станцію. Жінки та чоловіки з клунками поквапом рушили до нього, щоб не спізнитися.
Він двома долонями взяв мене за руку. Довго тримав її, так наче то був його єдиний зв’язок зі світом, якого йому не судилося бачити. Як часто я прагнув бути поруч із ним! Бути ним. Мріяв сидіти на тому дерев’яному ящику. Заздрив йому. Лише тепер, коли він взяв мене за руку, я відчув, що я вже не в’язень. Я вільний.
- А куди ти прямуєш?
- Додому, до Львова.
- У тебе є квиток?
-Ні.
- А як ти збираєшся втрапити до потяга? У німців з цим дуже строго.
Мені так запаморочилася голова від свободи, що я й не подумав про це.
- Не знаю, спробую... - відповів я, переступаючи з ноги на ногу.
- Зачекай...
Він вовтузився з ґудзиками свого плаща. Спостерігаючи, як він розщіпає той обшарпаний плащ, потім щось подібне до збляклого військового піджака і нарешті сягає рукою під широченний светр, я раптом відчув холод. Я не був одягнений на зиму. Штани та сорочка, непрані з дня арешту, пройшли безконечну кількість газувань проти вошей і тепер були зношеними й зашкарублими.
Спідню білизну давно з’їли воші. Втім я принаймні мав жакет від Червоного Хреста. Підняв його комір і притримував рукою.
Після ретельних пошуків він витягнув з-під светра невеличкий пакунок, загорнутий в стару газету, а звідти вийняв маленький коричневий конверт. Трохи попорпавшись у конверті, він простягнув мені два папірці, які виявились якимись невідомими мені грошима.
- Ось тобі два ґоралі - нова німецька окупаційна валюта. Вони не багато варті, та на квиток вистачить ще й решта залишиться.
Він запхав гроші мені в долоню.
Я подякував. Ми потисли руки. В ту мить мені здалося, що я бачу його очі, однак то був просто відбиток моїх очей у скельцях його окулярів. Я поквапився до каси. Озирнувшись, побачив, як він дослухається до зникаючого звуку моїх кроків...