Нарешті посеред ночі ми прибули до Львова.
Коли я вийшов із вагона, моє тіло пройняв колючий холод. Сичав пронизливий вітер, жбурляв в обличчя снігом. З кожним подихом я ковтав жменю сніжинок. Було пізніше, ніж я гадав, бо трамваї вже вишикувалися на ночівлю. Дійшовши до перехрестя Городоцької і Залізничної, я глянув по той бік вулиці, сподіваючись побачити собор св. Єлизавети, але там була хіба біла стіна. Не замислюючись, я повернув праворуч, додому. Однак, втираючи з обличчя сніг, знову пригадав те, що бачив у люстерку. Спинився. Не міг далі йти. Не міг таким показатися на очі панові Ковалю.
Повернув, перетнув перехрестя і пішов у напрямі дому Богда-нової матері. Вона жила за декілька кварталів звідси.
Вже було після півночі, коли я став біля входу до її квартири на другому поверсі. Я вагався, чи турбувати її, але мусив це зробити.
Незважаючи на сніг і вітер, я не відчував холоду надворі, але тепер, перед дверима, я трусився всім тілом.
Постукав я набагато гучніше, ніж хотів.
Позаяк з-за дверей не вчувалося й звуку, я постукав знову, але тихіше. Невдовзі у замковій щілині з’явилося світло.
- Пані Боцюрків, - сказав я. - Це я - Михайло, Богданів друг.
Жодної відповіді, тільки придушений кашель. Вона була вдома, але боялася відповісти. Я теж злякався б, якби хтось загаратав до мене в двері посеред ночі. Мені вже зуби цокотали від холоду. Надворі скаженів вітер. Я промовив тремтячим голосом:
- Ви знаєте мене, ми з Богданом часто грали в шахи. Мною опікувався пан Коваль. Я маю звістку від Богдана.
З-за дверей почувся знайомий, але зболений жіночий голос:
- Звістку від Богдана? Він живий?
Побачивши мене, вона скрикнула:
- Це ти, Михайле? Що з тобою? Заходи. Господи, ти ж зовсім замерз! Я приготую щось гаряче.
Я КИНУВ СНІЖКУ В ПОВІТРЯ
Все почалося з гарячого чаю та хліба з маслом у день мого приходу до пані Боцюрків. Далі був курячий бульйон, котлети з картоплею та капустою, квашена капуста з ковбасою, гуляш, віденський шніцель, деруни. Наприкінці другого тижня моє обличчя набуло людського вигляду. Все моє старе, смердюче шмаття, за винятком піджака, пішло на смітник. Пані Боцюрків дала мені одяг свого старшого сина, Ігоря, який загинув у Лонцькі. Вона казала, щоб я і піджак викинув, але він здавався зовсім новим, а ще мені подобалася тканина. З подібної тканини були костюми пана Коваля. Опріч того мені припала до душі шовкова коричнева етикетка у внутрішній кишеньці. Там срібними літерами було написано «Made in the USA». Як той піджак втрапив зі Штатів до Червоного Хреста в Кракові, а згодом до Монтелюпи - було загадкою. Мені хотілося вірити, що так визначила доля. Він був призначений для мене. В нім був якийсь захований знак, якого я ще не міг розгадати.
Пані Боцюрків була просто клубком енергії. Тепер вона мешкала сама в чотирикімнатній квартирі й піклувалася про все, готувала і прибирала власноруч. Вона була невеличка, худенька, зі жвавими чорними очима і густим, кучерявим, подекуди сивим волоссям до плечей. Зараз у домашній сукні вона мало чим відрізнялась від зображення на світлині, яка стояла в неї на полиці. Там вона виглядала хіба трохи величніше - у широкополому капелюшку, білій блузці зі стоячим комірцем і довгій спідниці.
її цікавило все, що стосувалося Богдана. Я мусив розповідати найменші дрібниці про Лонцькі й Монтелюпу. Вона знала, що Богдан приєднався до похідних груп. Чула, що німці їх арештовують.
Чула також, що деякі діячі Тимчасового уряду Бандери сидять у Лонцькі, але й подумати не могла, що там можемо бути й ми з Богданом. «Ті німці, - казала вона, - ми очікували, що вони визволять нас від росіян, а вони виявилися просто зграєю паскуд. Хто б від них такого чекав! А ще європейці! Ситуація на фронті погіршується, і вони стають дедалі прикрішими».
В її голосі не вчувалося гіркоти, вона вже звикла до несподіванок. Лихо могло прийти щомиті без попередження. її чоловіка адвоката вбили польські екстремісти, старшого сина замордували росіяни, а Богдан й досі в німецькій в’язниці. Я намагався запевнити її, що ім’я Богдана було у списку шести звільнених і невдовзі він буде вдома, адже його ускладнення після тифу були не дуже серйозними. Однак, коли минув третій тиждень, а він ще не з’явився, вона почала переживати. Я також захвилювався, бо насправді не знав, наскільки серйозними були ускладнення. Мені відомо було лише, що того дня, коли читали список у шпиталі, Богдан навіть не чув свого імені, він наче марив. Я пройшов повз його ліжко, але він мене навіть не помітив.