Окупаційну владу цікавили лише наші м’язи. Наше історичне призначення, на їхню думку, було гарувати і, за потреби, ще й воювати за німців. Від кінця лютого ширилися чутки, що після розгромної поразки під Сталінградом німці думають про створення української дивізії для допомоги в бою проти росіян.
Богдан вважав, що добре мати свою збройну дивізію. Якщо російсько-німецьке протистояння зайде у безвихідь, ми могли б виступити посередником. Я схилявся до протилежного. Після інтернування Тимчасового бандерівського уряду німці розпустили «Нахтіґаль». Щоб уникнути арешту, більшість його членів взяли легку зброю і переховувались по лісах. Спочатку їх єдиною метою було - вижити, а наприкінці минулого літа, кажуть, вони почали об ’ єднувагися в Українську Повстанську Армію. На сьогодні УПА порівняно невелика, однак що більше молоді німці хочуть вивезти до таборів примусової праці, то більшими стають партизанські загони.
Перспектива «піти в ліс» була мені до душі, особливо після того, як я зустрів свого колишнього однокласника. Він був рекрутом
УПА. Найбільше мене приваблювало те, що вони боролися і проти німців, і проти росіян. Однак про вступ у лави УПА нічого було й думати до середини літа. Найнагальнішим завданням для мене зараз було дістати Ausweis - ідентифікаційну картку. Якщо мене загребуть при облаві, вона, звісно, від трудового табору не врятує, але без неї на мене чекає доля цигана або єврея. Так само було за російської окупації - без паспорта на людину чекав Сибір.
Якось, коли я прийшов до Стасі, щоб віддати їй гроші за спродані сигарети, вона запросила мене сісти й запропонувала чарку горілки. Ми випили «за наше здоров’я» і балакали про чорний ринок. Вона запитала мене про мій вік і не могла повірити, що мені тільки вісімнадцять, їй здавалося, що мені за двадцять.
- Покажи-но свій Ausweis, - раптом сказала вона.
Розгубившись, я сьорбнув ще трохи горілки.
- Покажи, - наполягала вона.
Якби не хміль, я міг би сказати, що залишив Ausweis вдома, в іншому піджаку, або ще яку байку вигадати. Однак на п’яну голову я розповів про свою ситуацію. Непевний її реакції, я вивчав її обличчя, коли вона сказала:
- Я бачила, що з тобою щось не те - ти якось дивно поводився, коли наближався німецький патруль, - та не розуміла в чім річ.
Вона була уважним спостерігачем. У Монтелюпі я мав стояти струнко і кричати «Auchtung», коли до нашої камери заходив вартовий. Той рефлекс досі зберігся. Бачачи на вулиці німця у формі, я автоматично виструнчувався. Усвідомив це я зовсім недавно.
Вона пильно на мене подивилася, немов розмірковуючи, що вчинити.
-1 що ти робитимеш, коли тебе зловлять і посадять у потяг для худоби до Німеччини?
Я не знав що відповісти.
Вона підняла чарку, встала, підійшла ближче до мене. її ліва рука грайливо пестила коралі.
Тільки тепер я помітив, які гострі в неї очі. Вона могла читати людей, як розгорнуту книжку, їй не треба було для цього вибивати правду. Здавалось, вона має щось на гадці, але ще не цілком впевнена. Однак невдовзі на її обличчі з’явилась розрадлива усмішка.
- Я тобі допоможу, - сказала вона. - Голова допоміжної міліції
- мій друг, він щонеділі навідується до мене, коли його дружина йде до церкви. Принеси своє фото й дані - сам знаєш які.
Ми випили ще по чарчині - цього разу до дна.
Через два тижні я вже мав Ausweis, який було виписано німецькою окупаційною владою. Нова дата мого народження зробила мене на чотири роки старшим. Я зробив це, щоб задовольнити Стасю.
«На мою думку, половиною наших дій керує доля, але другу половину вона дозволяє контролювати нам самим».
Ніколо Макіавеллі
«Мовчіть, мадам! Не думайте собі, що якесь там примарне звання матері дає вам права наді мною. Дозволити відґоцати себе, щоб привести мене в цей світ - не велика заслуга в моїх очах».
Де Бресак у La Nouvelle Justine маркіза де Сада
ТІЛЬКИ ДЛЯ НІМЦІВ
Трамвай № 4 підстрибував знайомою бруківчаною вулицею, облямованою ще безлистими каштанами. Колись я іноді їздив четвіркою до школи, коли спізнювався або коли погода була погана. Тепер починалася весна, день був сонячним, і я їхав у протилежному напрямку на вулицю Задвірянську, 105, до пана Коваля. Я стояв у хвості заюрмленого трамвая. Деякі пасажири стояли на сходинках відчинених дверей, тримаючись за ручки, щоб не випасти. Натомість спереду було напівпорожньо. Там висіло оголошення «Nur Für Deutsche» - тільки для німців.