Таких табличок у місті була сила-силенна. Ресторани, кінотеатри, кав’ярні, вагони першого класу, почекальні на вокзалах, Оперний театр - був також тільки для німців. Для нас доступні були хіба брудні, мерзенні заклади та гидотні громадські туалети.
Більшість пасажирів моєї секції вийшли раніше за мене. Я уявляв собі, яким здивованим буде пан Коваль, коли побачить мене. Ось уже три місяці, відколи я повернувся з Монтелюпи. Волосся відросло, а обличчя стало гладким і рум’яним. Пан Коваль був розважливою людиною, тому, я певен, він не закидатиме мені того, що я приєднався до похідних груп півтора роки тому. Це мені в ньому й подобалося. Я ніколи не чув, щоб він оплакував минуле. Йому залежало на нинішньому дні. А після того, як Сенатор розповів мені, що пан Коваль займав високу посаду в Організації, я навіть ліпше почав розуміти, чому дрібнички, якими переймається більшість людей, його не хвилювали.
Ось і будинок пані Шебець. Для мене це будинок, для неї це вілла. Описуючи його комусь, вона завжди казала «вілла початку
сторіччя». З обох боків його оточували кущі бузку, що якраз почав розцвітати.
Я відкрив залізну хвіртку і ввійшов. Перед тим як постукати в двері веранди, я глянув на свій годинник - Тізвої;, якого я нещодавно купив на чорному ринку. Вже було трохи за сьому - якраз час для візиту. Пан Коваль, я думав, якраз закінчив вечеряти, а пані Шебець миє посуд на кухні. Так я уникну її і відразу зустрінуся з паном Ковалем.
Я постукав і зачекав.
Мабуть, затихо. Постукав голосніше. Жодного результату. Потягнув за клямку - зачинено. Знову постукав. Чекав. Зачав чужо почуватися, але не мав бажання йти геть. Чи вони поглухли? А, може, вони вдвох у ліжку?
Нарешті я побачив пані Шебець - вона заглядала з кухні. Впізнала мене.
- Добрий вечір, пані Шебець.
- Що за несподіванка. Незле виглядаєш і вбраний так добре. Де ти досі пропадав?
Вона добряче постаріла відколи я її востаннє бачив. Обличчя мала таке ж безбарвне, як волосся. В руках тримала кухонний рушничок. Я пропустив її запитання повз вуха, бо знав, що це або данина ввічливості, або їй просто ні з ким язиком почесати.
- Поговоримо завтра, пані Шебець, а зараз я хочу побачитись із паном Ковалем, - відповів я і постукав у його двері. Тиша. Хотів ще раз постукати, але почув голос пані Щебець:
- Твого батька немає.
Мабуть, мені почулося.
- Що ви сказали, пані Шебець?
- Кажу, твого батька немає.
Чи вона звар’ювала? Мій батько помер три роки тому, і вона це знала.
- Де пан Коваль? - різко запитав я.
- Пана Коваля, тобто твого батька, вже давненько нема, - відповіла вона.
- Пані Щебець, досить, я не в настрою жартувати.
Неувага пана Коваля до закоханості пані Шебець, увіч, так вразила її, що вона вигадала собі якусь баєчку, чому він не може з нею одружитись. Мені завжди здавалося, що вона вважає мене винним у тому, що пан Коваль не хоче її за жінку.
Наче не вірячи, пані Щебець пильно глянула на мене збільшеними через пенсне очима.
- Хіба ти не знав? - сказала вона з нотками жалю до мене.
- Чого не знав? - відрубав я.
- Що він твій батько. Всі знали, що ти - його син.
- Я? Ви що... Невже? Пан Коваль - мій батько? Але...
Я не закінчив речення. Я хотів сказати: «Але ж мама мені розповіла б», - але нараз засумнівався.
-Я маю ключ від його квартири, можеш жити там, скільки завгодно. Твоє ліжко досі таке, як колись. Твій батько був впевнений, що одного дня ти повернешся.
- Ні, дякую, я не залишуся.
- Хіба тобі не цікаво, що трапилося з твоїм батьком?
- Мій батько помер три роки тому, і ви це знаєте, пані Шебець.
З цим я пішов геть.
Я не хотів їй вірити. Така можливість була б дуже прикрою і суперечливою. Якщо це правда, то всі мої близькі видавали себе за когось іншого. Тоді доведеться переглянути всі родинні зв’язки. До того ж, визнати це - означало визнати брехню, зраду. Тому я вирішив дотримуватися попередніх поглядів - мого батька звали Андрієм, і він помер три роки тому.
Я хотів піти в кіно, але обидва пристойні кінотеатри, де демонстрували цікаві стрічки, були «Nur Für Deutsche». Для не-німців був лише один кінотеатр на все місто і в ньому йшов пропагандистський фільм «Jud Suss»*, який я вже бачив.
Отож, я пішов грати в шахи з Богданом. Зазвичай, наші ігри були ґречними і спокійними. Ми любили перипетії гри, несподівані ходи, раптові примхи фортуни, найскладніші й найпростіші дебюти і закриття. Для нас йшлося не лише про перемогу. Того ж дня я бачив у другові справжнього суперника і прагнув одного - перемоги.