Через чотири місяці німці розпочали спробу повернути собі втрачені території. Ця січа ввійшла в аннали історії як найбільша збройна битва Другої світової війни. У ній, кажуть, було задіяно близько двох мільйонів солдатів, 6000 танків, 4000 одиниць авіатехніки. Німецькій армії не вдалося прорватися вперед. «Операція Барбаросса» виявилась маревом. Дивлячись із своєї домовини, оп’янілий початковими перемогами Гітлера, імператор Барбаросса не міг позбутися свого похмілля.
Ситуація на окупованій території також змінилася. Покора і примиреність місцевого населення почали зникати. З’явилась самовпевненість. Поляки організували повстанську Армію Крайову*, українці - УПА, партизанську армію, єврейська організація цілий місяць проводила повстання за найне сприятливіших умов - у Варшавському ґетто.
Німці реагували, як поранений хижак. Окуповані землі були всіяні шибеницями. Місцеве населення примушували спостерігати за прилюдними стратами. Щоб залякати людей, мерців залишали висіти на добу.
Мені пощастило - мене жодного разу не загнали дивитися на страту. Але одного дня, дорогою на чорний ринок, через те, що «чорні» перекрили інші вулиці, мені довелося пройти повз шибеницю, де висіли страчені напередодні люди. Шибениця стояла в найжвавішій частині міста, посеред головного проспекту, навпроти Оперного. Афіша на дверях театру оголошувала про нову виставу «Fledermaus», а на табличці внизу було написано «Nur Für Deutsche».
Я не підводив очей від тротуару - не хотів дивитися на шибеницю, бо пам’ятав, як страшно виглядав чоловік, який повісився в Яворі. Це сталося за рік перед моїм від’їздом до Львова. Як і інші діти, я пас корів у лісі. Одного дня ми бавилися в хованки поміж соснами, скелями, кущами. Аж раптом почули, як один дітвак заволав: «Гей, хлопці! Чоловік висить на ялиці!» Звучало, як жарт, але там справді був повішеник. Виявилося, що то сільський скарбник, який привласнив якісь гроші. Не витримавши ганьби, він боявся з’явитися на очі громаді. Відтоді ми уникали тої частини лісу - проклятого яру, як ми його назвали.
Тепер, що ближче я підходив до шибениці, то чіткіше в моїй уяві поставав образ того чоловіка із зашморгом на шиї, з розпухлим язиком, який стирчав йому з відкритого рота. Я мало не повернувся. Однак щось мене примушувало йти далі.
Я не міг довше ігнорувати шибеницю. Зупинився і прямо подивився на неї. На мотузах, прив’язаних до грубої горизонтальної балки, яка лежала на двох міцних високих стовпах, висіли десять тіл. Серед них була одна жінка. Зашморг міцно обхопив її шию, голова була схилена набік, немов, щоб не бачити спотвореного обличчя сусіда. Її густа чорна коса спадала з правого плеча, торкаючись мотузки, якою було зв’язано її руки. її ноги в чорних панчохах були схрещені, немов спочивали з далекої мандрівки. її очі були заплющені.
Я міркував, хто вона, і що відчувала, коли їй на шию закладали зашморг. Колись, щоб жінку повісили, вона мала бути відьмою. Тепер достатньо бути членом АК або УПА, або просто випадково арештованою в облаві. Нещодавно з’явилися листівки, де сказано, що за кожного вбитого німця вішатимуть десять місцевих людей.
Я вже три роки не молився, але побачивши ту жінку в зашморгу, я відчув бажання помолитися за неї. Однак чи була така потреба? Вона сама була, як найпалкіша молитва, найгучніше волання до небес покласти край цій мовчазній байдужості.
Того дня я пізно ліг, але довго не міг заснути. То була моя перша ніч у помешканні пана Коваля. Я лежав у його ліжку, вдвічі більшому за моє в сусідній кімнаті, й уявляв собі процесію жінок, які пройшли через цю спальню. Чи була моя мати тільки однією із них?
ОБРІЗАННЯ В САМБОРІ
Образ тої повішеної жінки стояв мені перед очима ще декілька днів. Не те, щоб начоловіків-повішеників дивитися приємніше. Хоч як це не відразливо, на війні звично, що чоловіки вішали чоловіків. Але цей вигляд жінки викликав у мене іншу реакцію - поміг мені позбутися вагання іти в підпілля. Я остаточно вирішив у червні піти «в ліс».
її обличчя перетворене смертю в заморожену маску з вустами, розтуленими, немов у мить молитви, було зі мною, коли я сідав на потяг на Львівскій залізничній станції, прямуючи до Явори. Я їхав раннім суботнім потягом, сподіваючись близько полудня бути в Яворі. Завтра - Великдень. Якою несподіванкою для мами буде зустріти мене після такої довгої відсутності.