Однак я не знав, що скажу про пана Коваля. Найліпше, я думав, вдавати, що не знаю, що він мій батько, хіба би мати сама захотіла розповісти правду. Та чи захоче? Добре було б почути про все від неї. Чи соромно їй, що зрадила чоловіка? Може, вона гуляла, бо він був набагато старшим за неї? Але ж і пан Коваль був не надто молодим. Вона могла сказати мені, що я син пана Коваля, коли відправляла мене до Львова, бо мій, як я тоді думав, батько нас не проводжав.
Я висунув голову з вікна. Холодний вітер видув мені з голови всі думки про батьків. Втім, не надовго. Я, властиво, був не проти того, щоб пан Коваль був моїм батьком. Справді, я іноді думав, що це бувби привілей бути його сином. Однак тепер, коли я знав, що це дійсно так, мені чомусь хотілося вірити, що мій батько помер три роки тому.
Я сміявся з себе, що маю двох батьків, схожих між собою, як день і ніч. Що мені справді не йшло з голови, так це мамина брехня. Чи знав її чоловік, що я не його дитина? Чи правду казала пані Шебець, що про це знали всі? Чи справді я один нічого не відав? Згадалось, як колись, ще перед від’їздом до Львова я грався із сусідськими дітьми. Нараз посеред гри спалахнула сварка. Мене в чомусь там звинувачували. Один малий гнівно тицяв у мене пальцем і верещав: «Коваль! Це зробив Коваль!» Навіть ті діти знали те, що від мене втаїли. А може, я просто не хотів цього знати?
Чи така вже й честь бути сином пана Коваля? Пані Шебець мала всі підстави називати його бабієм, джиґуном і жеребцем. У його спальні побувала сила-силенна жінок. Навіть дівчина, яка прала для нього, опинилася в його ліжку. Не цурався він і заміжніх. Одного разу я чув, як якась жінка сказала йому: «Але ж я заміжня!» А він на те: «Хіба ж це природня перешкода?» Чи була моя мати однією з тих багатьох? А я? Я просто плід людської слабкості? Випадку? Результат миттєвого задоволення жеребця? Виблюдок? Я ніколи не чув, щоб мама називала пана Коваля на ім’я. Завжди «пан Коваль», а в листах - «шановний пан Коваль».
Втім, що ближче потяг підходив до Самбора, то більше мене проймало радісне передчуття святкування Великодня вдома, проганяючи похмурі думи. Я уявляв собі, як мама вимальовує воском розмаїті узори на писанках, занурює їх у сині, червоні, жовті фарби. В дитинстві я любив спостерігати, як вона це робить, вдихати медовий запах топленого воску.
Я запалив цигарку, глибоко вдихнув дим. То була справжня сигарета з турецького тютюну, куплена на чорному ринку, а не та крамнична гидота, яку спихають не-німцям.
Чи куритиму я перед мамою? Це спало мені на гадку, коли я помітив, як якийсь чоловік витріщається на мене у вікно купе. Коли я глянув на нього, він відвернувся і пішов геть. Однак невдовзі, коли я грався сигаретним димом, пускаючи його кільцями, він з’явився знову. Цього разу він дивився на мене нахабно, з таким виразом, наче зробив якесь відкриття.
Коли він пішов, я вирішив, що його привабив запах справжнього тютюну, або він думав, що я ще замалий до куріння. Коли потяг прибув до Самбора, він вийшов, хутко перейшов рейки і зник на станції.
Тим часом локомотив відчепили і перевели на запасні рейки, щоб долити води. В передчутті півгодинного очікування, я заплющив очі й дослухався до тієї особливої тиші, що оточує самотній стоячий потяг на провінційних станціях. Я уявляв собі, як мама виймає паску з печі. Нараз почулися важкі кроки. Вони стихли перед моїм купе. Раптом двері розчинилися.
Переді мною з’явився високий гестапівець в окулярах. Позаду, за дверима купе, стояв той нишпорка.
- Документи! - гаркнув гестапівець.
Я простягнув йому свій Ausweis, який дістала Стася.
Його, здається, здивувало те, що я маю документ, але він оглядав його не надто пильно.
- Встати!
Я встав, не надто швидко, але й не надто повільно, намагаючись виглядати впевнено, але не нахабно.
- Ти - жид!
- Ні, я - українець.
- В тебе жидівський ніс.
Я не бачив свого носа, тому торкнувся його.
- Ти хто за віросповіданням?
- Греко-католик.
- Ти ж жид - не можеш бути греком і католиком.
- Я - українець.
Я казав це, усвідомлюючи, що він мало знаєтся на всіх цих назвах. Він не хотів мене розуміти. Для нього я був жидом і він намагався це доказати.
- Послухаймо твоє «р».
Я стерп, бо ніколи не міг вимовити звук «р». Він у мене завжди звучав як «гргргр». Декому воно здавалось німецьким, декому єврейським, залежно від їхніх упереджень. Я цим ніколи не переймався. Лише коли деякі школярі в Яворі брали мене на кпини й обзивали «жидом», я дратувався. Вже у Львові я вчився вимовляти «р» і мені навіть трохи вдавалося. Я прочитав про древнього грека, який також у молодості не міг вимовити цей звук, але завдяки своїй наполегливості й працьовитості навчився і став відомим оратором. Моє «р» поліпшилося не настільки. Пані Шебець казала, що воно звучить як «німецько-єврейський гуляш». Я хотів все це розказати гестапівцю, але він знову рикнув: