«Будь, як вдома», - сказала вона. Мені це звучало дивно, бо я в готелі був уперше, до того ж не мав поняття, що я тут роблю. Крізь широке склепінчасте вікно, що виходило на майдан Міцкевича, виднівся пам’ятник цьому польському поетові. Парчеві шпалери, тепер вже облізлі, й кришталевий канделябр нагадували про минулу славу готелю й безжурні часи. Домінуючим у кімнаті було ліжко з купою білих, пишних подушок, хоча воно було не таке велике, як у пана Коваля. Праворуч під стіною стояла шафа, а навпроти ліжка - креденс із шухлядами і широким люстром понад ним. На креденсі стояла чорно-біла світлина якогось військового.
Вона увімкнула радіо. Почувся глибокий, спокусливий жіночий голос. То була Цара Леандер, улюблениця німецького радіо.
- Як вас звати? - ніяково запитав я, тоді як вона знімала капелюшок. Вона глянула на моє відображення в дзеркалі, немов не певна, чи варто їй казати мені своє ім’я.
- Називай мене Гельґою, - сказала вона, підмальовуючи губи.
- А тебе? - запитала вона.
- Михайлом.
Вона намарне намагалася правильно вимовити моє ім’я, а тоді зі сміхом сказала:
- Я називатиму тебе Вернером.
- Чому Вернером? - запитав я.
- Так звали мого чоловіка.
- «Звали»? А де він тепер?
Мабуть, не варто було про це запитувати. її грайливий настрій вмить щез.
- Я покажу тобі, - сказала вона й пішла до шафи. Вийняла військову уніформу і кинула її на ліжко.
- Це все, що від нього залишилося, а там на креденсі його світлина.
Я придивлявся до медалей на уніформі, а Гельґа налила два келихи.
- Це шампанске, - сказала вона і запросила мене за столик у кутку. Шампанське я бачив хіба в кіно. Ми стукнулися келихами. Я випив ту рідину, як воду, не розібравши навіть, чи подобається мені той кислуватий смак.
Вказуючи на уніформу, розкладену на ліжку, вона сказала:
- Так, це все, що від нього залишилося. Я купила шампанське в Берліні, щоб відсвяткувати десяту річницю нашого одруження.
- Але... - я не закінчив свого запитання, бо вона продовжила.
- Він був одним із вищих офіцерів, який прорвався першим до Сталінграда, за це йому дали Лицарський Хрест, найвищу військову відзнаку. Два тижні тому я отримала повідомлення, що він приїжджає у коротку відпустку до Лемберґа. Тому я тут... Я не бачила його від початку війни. Однак, приїхавши, я отримала повідомлення, що дорогою до Лемберґа його вбили партизани.
Вона знову налила келихи, запалила цигарку, запропонувала одну мені.
- Він був закоханий в армію - це його родинна традиція. Для мене йому постійно бракувало часу. Я хотіла дитину, а він усе відкладав. Потім почалася війна. Тепер, я гадала, - якраз час, поки я ще можу мати дітей.
То була нещаслива історія, але після всього, що я пережив і бачив, що інші пережили, вона мене не зворушила. Я промовчав, хоча відчував, що вона сподівалася бодай на «Як прикро».
Вона розкоркувала ще одну пляшку - цього разу пласку з рожевощоким монахом на етикетці - й налила. Сказала, що то лікер, зроблений в монастирі, десь у Баварії - її чоловік любив його більше за шампанське. Запропонувала пити до дна. Я вихилив густу солодку рідину одним махом, вона лоскотала горло, залишаючи в роті сосновий присмак. Запаморочливі відчуття в голові й теплота всередині змусили мене забути про питання, чому Гельґа привела мене сюди.
- Чому ти прийшов до Café? - раптом запитала вона.
Не було потреби відповідати - вона продовжувала:
- Я відразу зрозуміла, що ти - не німець. Ти тримав тістечко руками - жоден німець не дозволив би собі такого на людях. Як примітивно!.. Де ти живеш? У печері?
Вона захихотіла, а я й собі засміявся на згадку, як жадібно я ковтав свого першого «Наполеона».
- Ти - сміливець, але заплатив би велику ціну, якби я тебе видала.
Вона стояла переді мною, попиваючи лікер - струнка, з крутими стегнами, пишними грудьми. Пальці мала довгі, з доглянутими нігтями. Тепер вона вже не здавалася мені «старшою жінкою».
- А як би ти виглядав в уніформі? - раптом запитала вона.
Якби я був тверезий, ця ідея видалася б мені мерзенною, але
зараз вона здалася навіть веселою. Ми реготали і вар’ювали, як діти, поки Гельґа допомагала мені знімати піджак, взуття і штани. Невдовзі я вже був в уніформі її чоловіка, яка виявилася мого розміру. Вона за руку притягнула мене до дзеркала.
Біля Гельґи стояв чоловік у сталево-зеленому мундирі зі срібними погонами та з медалями, в галіфе, наґлянцованих чорних чоботах і з чорним поясом, на якому з лівого боку висіла кобура. Кашкет зі зображенням черепа і перехрещених кісток ховав частину мого обличчя. Я заледве впізнав себе. Дивовижно, як форма може змінити людину!