ДІВЧИНА (трохи піднімає тіло): Єзус, Єзус, він рухається! Очі розплющує!
ХУДОЖНИК: Мовчи, мовчи, Дівчино, демоне, згинь! Жінко, ти знову плетеш інтриги? Такими великими зусиллями підготовлений мрець і — рухається? Містяни, містяни, подія тане, слава минає, це тільки нещасний каліка, Сойков Жані дав йому копняка!
ДІВЧИНА: Та він просто п’яний. Він цілком при тямі. Він, напевно, впав і потовкся. Це Вайдин Отмар, крамар Преліх. Ох, пане Преліху, що ж ви так нажлуктилися, як вам не соромно, кланяюсь. Кланяюсь, кланяюсь, добродію Отмар! Ви потовклися. То ви самі так, чи вас хтось?
ХУДОЖНИК: О, Отмаре, брате, що ж ти валяєшся на вулиці й водиш за ніс порядних людей? Пильнуй, щоб вони не дізналися, що ти вдавав із себе мерця, вони тебе за це лінчують, о, з ними не можна так жартувати!
ПРЕЛІХ: Пустіть! Прокляття, де я? Це ти, Еммо? Поможи-но встати на ноги, я сам не можу, такий кволий.
Преліха зводять на ноги, він хитається, мусять його підперти.
ХУДОЖНИК: Чоловіче божий, як тобі не соромно, що ти не розказав, де була така гульня! І це називається приятель! Ну, чекай, чекай, я знаю про одну забаву післязавтра, там все на дурняк, будуть перевернуті столи, різні розваги... тут ти й догрався!
Співає півень, раз, другий, настає день.
ДІВЧИНА (до Художника): Припини, ти ж знаєш, що в них сьогодні вдома був бенкет.
ХУДОЖНИК: О, чорт, а я й забув, бачиш. Ну, це тебе виправдовує. Хоча б міг і мене туди якось провести... Чоловіче божий, що ж ти пив. Тебе не можна показувати людям! Ти впав? (До Дівчини.) Він впився до смерті, бідака!
ПРЕЛІХ (через струс мозку нічого не пам’ятає): А дідько його знає! Я впав? Ось тут мене болить (торкається голови) ...я весь у крові. Я нічого не знаю, не можу нічого згадати. Прокляття, я ж нічого не пив, я не пам’ятаю, щоб тримав у руках чарку. (Напружено думає.) У них були гості, так, так... ми готувалися до бенкету... пригадую, що ми ще мали витягнути килим із салону... нічого не пам’ятаю. Що зі мною сталося? Як я вийшов з будинку? Ми ж мали бути всередині. Як же ж я опинився на дорозі... це для мене загадка! Я збирався йти до Хани... до Хани, крутилося мені в голові... до дідька, мені начисто відбило всю пам’ять!
ХУДОЖНИК: Може, ввечері, перед тим, як заснути, тобі привиджується, що в тебе по кімнаті бігає щось таке, схоже на мишу? Бачиш натягнуті мотузки, тобі на язиці снується павутина, а ти не можеш її виплюнути? (Схиляється над Преліхом і, мов психіатр, стукає його під коліном, щоб викликати колінний рефлекс.) Погано! Добре, не будемо зараз гадати, а ходімо, перекинемо чарчину в «Останньому гроші», там я тебе детальніше обстежу. (До Дівчини.) А ти давай у ліжко... (До Преліха.) Вона не годиться для корчми. Ану, марш. І взагалі жінці ліпше не мішатися в чоловіче товариство! Киш!
ДІВЧИНА: Але ж у тебе пелька, та хіба я приклеїлася до тебе? Ти всю ніч тягав мене за собою, вже день, я буду бита вдома...
ХУДОЖНИК: Бита? Ох, блаженна, що маєш руку, яка тебе вдарить, коли ти прийдеш додому... дай я поцілую тебе в чоло. (Бере її голову і цілує.) Ти можеш лягти і заснути із вдячністю до Бога. А хто мене вдарить, де та рука благословенна? (Розчулюється.)
ДІВЧИНА: Ти збираєшся голосити?.. Куди ж його вести? Всюди позачинялися вже дев’ять разів. Він мусить виспатися! Пане Отмаре, будьте розважливими, йдіть поспіть!
ПРЕЛІХ: Я йду, йду. Мушу. Мені макітриться в голові. Мені погано. На добраніч (Тримаючись за стіну, завертає за ріг.)
ХУДОЖНИК: Куди ти? Почекай!
ПРЕЛІХ: Я не можу, не можу, погано...!
ХУДОЖНИК (зі щирим співчуттям): Щодалі, то йому гіршає! Він, напевно, хворий!.. І що тепер? Ти підеш в «Останній гріш» зі мною? Еммочко, ходімо зі мною, я візьму тобі лікер гріот!
ДІВЧИНА: Ти з глузду з’їхав? Хіба не бачиш, що вже день? За щастя буде, якщо матір ще не встала! Тобі теж треба йти додому!
ХУДОЖНИК (мало не плаче): Додому, додому! Я би пішов... але ти не знаєш, як буває в деяких кімнатах! У тебе є матір, яка тебе виб’є, а я? Фотель витертий там, куди кладуть голову, а в кімнаті на підлозі вичовгана ногами борозна від вікна до дверей! Я часом приходжу додому, стою на порозі й не смію порухатися. (Пошепки, озирається, чи ніхто не підслуховує.) Іноді знаєш... іноді я думаю, що їх треба обдурити, той потертий фотель, ті речі в кімнаті... я би прикинувся, що мене нема, повільним кроком вийшов з кімнати, я би пильно стежив, щоб не видати себе якимось рвучким рухом, а тоді би біг і біг. А в новій квартирі я ходив би туди-сюди, потирав руки і хихотів, що я їх так вдало обхитрував. Речі би там чекали... а мене би не було. Хіба це не чудова ідея? Можливо, моє життя би змінилося, можливо, мені в новому помешканні зажилося би якось інакше... я це зроблю, зроблю, вже завтра... нове, наднове життя!