Це сталося надвечір 26 вересня, в понеділок. А ще кажуть, ніби вірити в прикмети — марновірство, безглуздя. Після того понеділка аргонавти цілий тиждень дрейфували на виході в Атлантичний океан, десь на траверзі Ліссабон — Касабланка. Мотор не заводився, хоч його й просушили, і на маховик намотували стометровий капроновий шнур, який щодуху цурпелив Кацо. Дивуватися нічого, хоч іскра і з’явилася, але ніякою шарпаниною не можна було довести температуру циліндрів до потрібного рівня. Ковдру-вітрило шторм зніс у море. Аргонавти позшивали докупи все, що лишилося — ліжник, пошиванку і напірник, дві пари сподників, тільники. Але після шторму, як на зло, такий штиль влігся на Атлантиці — хоч сам надимай щоки і дми у вітрило. Картатий зшиток теліпався на щоглі безглуздим абстракціоністським полотном. Кацо було взяв човен на буксир, але ж надовго його не вистачило, вибився із сил.
На шостий день після шторму перед Галасуном і Купчиком на весь зріст постала загроза голодної смерті. Обидва ремінці вони вже згризли, залишився один передок з колишніх чудових хромових чобіт Галасуна. Та який з того передка наїдок? Аргонавти, прицмакуючи язиками, згадували, які смачні були розварені в каструльці підметки. А от з передка і навару чортма, і на зуби нічого покласти. Запах гуталіну витав над човном. Аргонавтів нудило.
А планктон? Чому ж вони, сердешні, про рятівний планктон забули? Ах, читачу, планктон ніяк не лізе в горлянку. Не лізе, та й годі. Скільки б дисертацій з цього приводу не писали.
Купчик легше переносив голод. А от Галасун… Страшно глянути. Щоки позападали, вилиці загострилися, шкіра на тілі пообвисла, стирчали у всі боки гострі маслаки. Обидва давно не голені. Дисципліна похитнулася.
Галасун сидів на лавці, спершись спиною на кабіну. Він накинув на плечі синій дощовик — сонце немилосердно припікало. Купчик притулився біля мотора в майці і картузику. Нижня щелепа відвисла, як у загнаного пса, два рядки штучних зубів безглуздо виблискували проти сліпучого сонця.
— Та повиймай свої придуркуваті щелепи, телепню! Тіко дратуєш…
Купчик зміряв байдужим поглядом капітана і, перейшовши на «ти», огризнувся мляво:
— Не гавкай. І так на душі гидко…
— Но-но, Семйон! Не балакай лишнього! Не забувай — капітан тут я!
— Капітан… — зневажливо скривив губи Семен Михайлович і плюнув за борт. — Мокра курка, а не капітан.
— Бо команда вошива! Приготувався, називається, в експедицію! Харч треба було в баночки та кришками позакривать, а не в торби, кульки… Раціо? Раціо! От і клацай тепер своїми денними щелепами!
— От і клацаю, бо маю вошивого начальника. Тепер розумний, а про що раніше думав? У тебе ж великий опит руководящої роботи? То й мав би все передбачити. І навіщо зв’язався з отакою мамалиґою?..
Галасун мовчав. Він зрозумів: на судні визріває бунт матросів.
Так вони довго-довго сиділи мовчки. А на горизонті — ні берега, ні димку. Скільки раніше пароплавів, танкерів, теплоходів стрічалося їм на путі! Завбачливо обминали їх, аби не приставав ніхто — а куди, а чого? А ось тепер, як на зло, і шхуна паршивенька не попадеться. Тільки Кацо борсається собі безклопітно — то зникне, то знову появиться біля човна. Панько Федорович уже не перший день поглядав на нього недобрим голодним оком, але ж набої до двостволки геть замокли — самі осічки дає рушниця.
Вранці 2 жовтня Кацо, спершись плавцями на очеретяну в’язку, почав підбадьорювати аргонавтів. Не можна опускати рук, мовляв, треба щось робити, а то ж і справді можна дуба врізати, Галасун з Купчиком посилали дельфіна під три чорти, але той не відставав. «Чому — б — не — спробувати — ловити — рибку?» — перепитав він. Галасун відповів: він навіть на Дніпрі цим не захоплювався. Купчик теж ніколи вудки в руках не тримав. І як, і на що ловиться вона в океані, невідомо. І що на гачок наживити? Хіба що Купчика? Кацо запропонував спробувати ловити на «самодура». Він розповів, як це робиться. До кінця жилки прив’язується чималенький важок. За метр від важка починають прив’язувати гачки — штук п’ять-десять на віддалі 10–15 сантиметрів один від одного. До гачків прив’язують що-небудь яскраве, червоне — кусники ниток чи ганчірок. Так на Чорному морі ставридку ловлять. Він сам спостерігав. Опускають жилку вглиб метрів на 20, 30, а то й п’ятдесят — і смик, смик… Приваблена строкатими ниточками ставрида потрапляє на гачок. Зовсім непогано інколи виходить. Намотуєш жилку на котушку, дивись — на кожному гачку по ставридці.
Галасун довго не вірив дельфінові, гадав, що той кепкує з нього. Але робити ж нічого — почав переобладнувати спінінг для умов Атлантики. Незабаром снасть, відповідно до вказівок Кацо, була готова. Капітан опустив важок у воду і відсунув гальмівну защіпку на котушці. Важок потягнув жилку з гачками (продукція заводу «Арсенал», зовсім непогані гачки, мушу відзначити, і даремно ото деякі рибалки ганяються, висолопивши язика, за японськими, канадськими, англійськими — все одно усім їм іржавіти в дніпровських корчах) вниз. Коли важок вимотав метрів п’ятдесят жилки, Панько Федорович зупинив котушку і почав раз по раз підсікати вудлищем…